— Тенґо-кун, — сказала Фукаері. Вона вперше зверталася до нього по імені. — Тенґо-кун, — повторила ще раз, ніби тренувалася вимовляти іноземні слова. «Чого це вона назвала мене по імені?» — здивувався Тенґо. Потім Фукаері, поволі нагнувшись, наблизилася до його обличчя й поцілувала в губи. Напіврозтулені губи розкрилися, і її м'який, з приємним запахом язик проник у його рот, наполегливо шукаючи там закарбований таємничий код — невисловлені слова. Язик Тенґо підсвідомо відповів їй тим же. Так, щойно пробудившись від зимової сплячки й розшукавши по запаху у весняній траві одне одного, жадібно горнуться молоді змії.
Після того Фукаері стиснула ліву руку Тенґо своєю правицею. Міцно, обхопивши всю її своїми пальцями. її маленькі нігті вп'ялися в його долоню. Скінчивши жагучий поцілунок, вона розігнулась і сказала:
— Заплющіть очі.
Тенґо слухняно заплющив обидва ока. І тоді перед ним відкрився дуже глибокий темнуватий простір, який наче доходив до самого центру земної кулі. У цей простір просочувалося світло, схоже на надвечір'я. Приємне, дороге серцю надвечір'я, що настало після довгого-предовгого дня. Було видно, як у цьому світлі плавало безліч дрібних цяток. Можливо, порошинок. Квіткового пилу або чогось іншого. Невдовзі глибокий простір поволі звузився. Світло стало яскравішим, і поступово з напівтемряви проступили навколишні предмети.
І тоді раптом Тенґо незчувся, як опинився в аудиторії початкової школи. В справжній час, у справжньому місці. Справжнім було світло і він, десятирічний підліток. Він справді вдихав тамтешнє повітря, відчував запах лакованої деревини й крейди на ганчірці, якою витирають класну дошку. В аудиторії було тільки їх двоє — він і дівчина. Інших школярів не було видно. Вона цією випадковою нагодою вміло скористалася. А може, давно її очікувала. В усякому разі, простягнувши свою руку, дівчина стискала його ліву руку. її зіниці пильно вдивлялися в його очі.
Йому в роті пересохло. Зникла вся волога. Оскільки ця подія була такою несподіваною, то він не здогадувався, що робити й що казати. Лише стояв, коли дівчина стискала його руку. Потім під поясом він відчув легкий, але глибокий біль, якого досі не зазнавав. Біль з'явився так само, як шум моря, що докотився здалека. І в цю ж мить до його вух долинули реальні звуки. Дитячі крики, що виривалися з відчинених вікон. Удари бити по софтбольному м'ячику. Різкий викрик дівчинки з молодшого класу, яка на щось скаржилася. Звуки старовинної флейти, на якій хтось тренувався виконувати мелодію пісні «Квіти й трави в саду».[15] Це сталося після уроків.
Тенґо хотів стиснути її руку так само, як вона його. Але не мав сили. Видно, рука в неї була набагато сильнішою. Водночас він не міг рухатися так, як хотів. Хтозна-чому не годен був і пальцем ворухнути. Почувався ніби закованим у кайдани.
«Схоже, час зупинився», — подумав Тенґо. Він спокійно дихав і прислухався до власного дихання. Шум моря не стихав. Раптом реальні звуки зникли. А біль під поясом набрав іншої, конкретнішої форми. До нього долучилося особливе оніміння. Як дрібні порошинки, воно перемішалося з гарячою кров'ю і завдяки роботі серця — цього своєрідного ковальського міха — слухняно розійшлося кровоносними судинами по всьому тілу. У грудях утворилося щось схоже на густу хмаринку, яка змінила ритм дихання і посилила серцебиття.
«Напевне, колись пізніше я сам зрозумію зміст і мету цієї події, — подумав Тенґо. — Тому треба якомога точніше й виразніше запам'ятати її». Поки що він — лише десятирічний підліток, який може похвалитися тільки математичними здібностями. Перед його очима нові двері, але він не знає, що його очікує за ними. Він знав, що безсилий, недосвідчений, емоційно неврівноважений і досить боязливий. Та й дівчина не сподівалася на повне розуміння. Вона тільки хотіла донести до Тенґо свої почуття й передала йому пакет у маленькій твердій коробці, обгорнутій чистим папером і міцно зав'язаній стрічкою.
«Цього пакета не треба зараз відкривати, — мовчки давала зрозуміти вона. — Відкриєш, коли настане відповідний час. Зараз досить узяти його».
Невдовзі дівчина відпустила його руку й мовчки, не обертаючись, квапливо покинула аудиторію. Тенґо залишився сам-один. Крізь відчинене вікно долинали дитячі голоси.
Наступної миті він відчув, що вивергає сім'я. Бурхливе виверження тривало досить довго. «Де саме я вивергнув?» — думав він розгублено. У шкільній аудиторії після уроків це було недоречно. Просто жах, якби хтось це побачив! Ні, це була не аудиторія. Отямившись, Тенґо збагнув, що вивергнув сім'я у лоно Фукаері. Він цього не хотів робити. Але зупинитись уже не міг. Усе відбувалося в непідвладній йому сфері.
— Не турбуйтесь, — трохи згодом, як завжди, одноманітним голосом сказала Фукаері. — Я не завагітнію. Бо в мене нема місячного.
