Однак Тенґо не прямував до станції. Пройшовши трохи вулицею, він звернув убік у безлюдний провулок, який невдовзі привів його до закусочної під назвою «Муґіатама», до якої, видно, вчащала молодь. Тенґо зиркнув на годинник, кілька секунд постояв у задумі перед дверима, а тоді зайшов усередину. «"Муґіатама", — подумав Усікава й хитнув головою. — Що за чудернацька назва?»
Ставши за телеграфним стовпом, Усікава оглянувся навколо. Мабуть, Тенґо збирається щось випити й перекусити. Це забере принаймні півгодини або й годину. Усікава поглядом шукав зручного місця, де можна було б згаяти час і стежити за дверима закусочної. Та поблизу видніла тільки молочарня, невеличка молитовня секти «Тенрі» й рисова крамничка. До того ж усі вони були зачиненими. «От досада!» — подумав Усікава. Сильний північно-західний вітер прудко гнав по небу хмари. Від денного тепла нічого не лишилося. Тож, природно, Усікаву не тішило, що доведеться в такий зимовий холод простояти на краю дороги півгодини або й годину.
«Може, варто повернутися назад? — подумав він. Адже Тенґо зайшов тільки перекусити. Витрачати сили, щоб за ним стежити, нема потреби». Усікаві самому також захотілося кудись зайти й з'їсти чогось теплого, а після того вернутися в орендовану квартиру. Мабуть, і Тенґо незабаром повернеться додому. Такий вибір Усікаву приваблював. Він уявив собі, як зайшов у тепле приміщення і їсть рис з курятиною. Адже кілька днів не їв нічого поживного. Не завадило б після тривалої перерви випити також саке. Тим паче в таку холоднечу. Якби вийшов надвір, то хміль одразу вивітрився б.
Та водночас Усікава не виключав іншого сценарію. Можливо, Тенґо домовився про зустріч з кимось у закусочній «Муґіатама». Такою можливістю він не мав права нехтувати. Вийшовши з будинку, Тенґо, без жодного вагання, попрямував саме туди. Перед тим як зайти, Тенґо подивився на годинник. Може, хтось там його чекав? Або той
«Може, Тенґо домовився про зустріч із Фукаері. А може, з Аомаме, — подумав Усікава зі щемом у душі. — Як-не-як витривалість — моя сильна сторона. Якщо є хоч найменший шанс, я не випущу його з рук. Чи в дощ, чи під час вітру, чи у спеку, чи під ударами кийка: Бо невідомо, коли знову його впіймаю, якщо зараз випущу». Бо з власного досвіду знав, що у світі існують нестерпніші муки, ніж ті, які випали йому зараз.
Заховавшись із спиною до стіни за телеграфним стовпом і стоячою афішею комуністичної партії, Усікава не спускав очей з дверей закусочної. Зеленим шарфом обкрутив шию до самого носа й обидві руки засунув у кишені куртки. Майже не ворушився, хіба що іноді добував з кишені туалетний папір і сякав носа. Інколи зі станції Коендзі вітер приносив оголошення через гучномовець. Дехто з перехожих, помітивши Усікаву в напівтемряві, від напруження пришвидшував ходу. Його обличчя ніхто з них не бачив, але присадкувата фігура Усікави, що бовваніла в ній, немов зловісна лялька, їх лякала.
«Власне, що Тенґо там п'є та їсть?» — думав Усікава. І що довше думав, то дедалі більше ставав голодним і холодним. Але не міг не давати волю уяві. Про будь-що, а не обов'язково про гаряче саке й рис з курятиною. Хотів забратися кудись у тепле приміщення і з'їсти чогось звичайного. Стоячи в темряві, під вітром, міг витерпіти все, крім підозріливих поглядів перехожих.
Однак іншого вибору Усікава не мав. Нічого іншого не залишалось, як, стоячи на холоді, чекати, коли Тенґо скінчить їсти й вийде надвір. Усікава згадав дім у Тюорінкані й обідній стіл у ньому. Щовечора на ньому, певно, була тепла їжа. Але яка, він не міг пригадати. «Власне, що я тоді їв?» — згадував Усікава. Здавалось, ніби все це відбувалося в попередньому житті. Він мав обідній стіл з теплими стравами в новому будинку за п'ятнадцять хвилин пішої ходи від станції Тюорінкан по лінії Одакю. Мав двох малих дочок, що грали на піаніно, невеликий дворик з газоном й породисте цуценя, що по ньому гасало.
Через тридцять п'ять хвилин Тенґо вийшов із закусочної. «Непогано. А могло б бути гірше, — переконував себе Усікава. — Нещасних довгих тридцять п'ять хвилин — це набагато краще, ніж нещасна довга година». Усікава охолов, і тільки його вуха ще не задубіли. Поки Тенґо перебував у закусочній, на її порозі не з'являвся ніхто з відвідувачів, хто міг би привернути до себе увагу Усікави. Зайшла лише одна молода парочка. Але ніхто не виходив. Очевидно, Тенґо ні з ким не зустрічався. Усікава подався за ним, як і перед тим, зберігаючи відповідну дистанцію. Тенґо пішов тією самою дорогою, якою прийшов. Можливо, мав намір повернутися додому.
