— На автостраді затор, а тому я незабаром з'їду з неї на Ікедзірі. Ви не проти? — сказав таксист. Як для чоловіка його голос був пронизливим, але не дратівливим.
— Ні, — відповіла Аомаме.
— Насправді на швидкісній дорозі законодавство забороняє підбирати пасажирів.
— Наприклад, яке законодавство? — спитала Аомаме. Її обличчя, відбите в дзеркальці водія, злегка насупилося.
Таксист не міг відразу згадати назви такого закону. А обличчя Аомаме в його дзеркальці набирало щораз загрозливішого виразу.
— Ну добре, — змінив він тему розмови. — То куди вам треба?
— Можете довезти нас до станції Сібуя, — відповіла Аомаме.
— Лічильник не вимкнений, — сказав таксист, — але я візьму від вас плату за проїзд дорогою внизу, а не по автостраді.
— А чого це ви їхали без пасажира? — запитав Тенґо.
— Досить складна історія, — втомленим голосом відповів той. — Хочете послухати?
— Хочемо, — сказала Аомаме. Вона хотіла почути, що розповідають люди в цьому новому світі, навіть якщо ця історія виявиться довгою і нудною. Можливо, в ній будуть якісь нові таємниці або якісь нові натяки.
— Поблизу парку Кінута я підібрав чоловіка середнього віку, який попросив їхати швидкісною автострадою до університету «Аояма-ґакуін». Бо, мовляв, якщо їхати державною дорогою, то недалеко від Сібуї можна потрапити в затор. Тоді ще не було інформації про затор на столичній швидкісній автостраді. Рух на ній був нормальний. Як той пасажир казав, у кварталі Йоґа я виїхав на швидкісну автостраду. Та, як самі бачите, опинився в заторі — на дорожній розв'язці Таніматі начебто сталося зіткнення машин. І от я виїхав на автостраду, але ніяк не міг добратися до з'їзду на Ікедзірі. А тим часом мій пасажир зустрів свою знайому. Коли ми надовго застряли біля Канадзави, ця випадкова знайома сиділа за кермом сріблястого автомобіля «Mercedes-Benz coupe», що рухався паралельною смугою. Спустивши шибку, вони переговорили, й вона запропонувала йому перейти до себе. Через це пасажир сказав мені вибачливо, що розплатиться за весь проїзд автострадою і хоче пересісти до знайомої. Випустити пасажира на автостраді — нечувана річ, але все одно руху не було ніякого, а тому я не заперечував. Пасажир перебрався до сріблястого мерседеса. Задобрив мене надбавкою, але я ледве витримував. Бо не міг рухатися. Насилу допхався сюди. Зовсім недалеко до з'їзду на Ікедзірі. І саме тоді побачив, як ви підняли руку. Щось неймовірне. А ви як думаєте?
— Імовірне, — коротко відповіла Аомаме.
Того вечора вони зупинилися в номері висотного готелю в кварталі Акасака. Погасивши світло, роздяглись і, лігши в ліжко, обнялися. Мали багато чого розповісти одне одному, але це можна було зробити на світанку. Насамперед треба було взятися до іншого. Вони мовчки, в темряві, довго досліджували тіло одне одного. Десятьма пальцями й долонями визначали одну за одною його окремі частини. З тремтінням у грудях, немов маленькі діти, що шукають скарбів у таємничій кімнаті, вони намацували їх і поцілунком ставили на них свій штамп.
Коли вся ця робота скінчилася, Аомаме довго тримала в руці твердий прутень Тенґо. Так само, як колись в аудиторії, після уроків, стискала його руку. Вона відчувала його краще за все, що тільки знала. Просто диво. Потім Аомаме роздвинула ноги й поволі впустила його у себе. До самого дна. Заплющивши в темряві очі, глибоко втягувала в себе повітря, а потім довго видихала. Тенґо грудьми відчував її теплий подих.
— Я постійно уявляла собі, як ти мене так обіймаєш, — завмерши, прошепотіла вона йому на вухо.
— Як займаєшся зі мною сексом?
— Так.
— З десяти років
Аомаме засміялася.
— Та ні. Коли стала трохи старшою.
— І я уявляв собі це саме.
— Що ти в мені?
— Так, — відповів Тенґо.
— І тепер усе так, як ти собі уявляв?
— Все ще не можу повірити, що це правда, — чесно признався він. — Мені все ще здається, ніби я і далі уявляю собі.
— Але ж це правда.
— Вона здається надто чарівною, щоб бути нею.
Аомаме в темряві всміхнулася. А тоді приклала свої губи до його губ. Їхні язики переплелися.
— Тобі не здається, що мої груди надто малі? — спитала вона.
— Якраз такі, які треба, — відповів він, поклавши руку на її груди.
— Ти справді так думаєш?
— Звичайно, — сказав він. — Ти стала б іншою, якби вони були більшими.
— Дякую, — сказала вона й додала: — Крім того, права й ліва груді відрізняються одна від однієї розміром.
— І в такому вигляді вони гарні, — сказав він. — Ліва — це ліва, а права — це права. Нічого в них не треба змінювати.
Аомаме приклала вухо до грудей Тенґо.
— Я довго була самотньою. І багато чого мене глибоко ранило. От було б добре, якби я могла зустрітися з тобою раніше. Тоді не довелося б так довго блукати манівцями.
Тенґо хитнув головою.
— А от я так не думаю. Саме зараз той час, коли ми мали зустрітися.
