Усікава ніяк не міг звикнути до думки, що, можливо, господиня садиби в районі Адзабу якимось чином причетна до вбивства лідера секти «Сакіґаке». Він трохи покопався в її біографії. Оскільки вона була відомою людиною, із помітним суспільним становищем, то розслідування не забрало багато сил і часу. Її чоловік був однією з видатних осіб у повоєнному діловому світі, впливовою і в політичних колах. Його інтереси як підприємця зосереджувалися на інвестуванні капіталу й нерухомості, але також поширювалися на інші галузі, що тоді розвивалися, як-от великомасштабне будівництво мережі роздрібної торгівлі та вантажоперевезення. Коли в середині 60-х років чоловік помер, дружина успадкувала його діло. Вона мала управлінські здібності, та особливо була наділена здатністю вгадувати кризисні явища в економіці. Відчувши у другій половині 60-х років, що її фірма розрослася занадто широко, вона планомірно, за високу ціну, продала свої акції в кількох галузях і поступово зменшила її розміри. А всі свої сили спрямувала на зміцнення того, що лишилося. Завдяки цьому пережила з найменшими збитками наслідки «нафтового шоку», що незабаром нагрянув, і зуміла збити добрий капітал. Навчилася мистецтва обертати чужу кризу на свою користь.
Тепер, відійшовши від управління фірмою, досягла сімдесяти з лишком років. Маючи великі статки, вона привільно жила в просторій садибі, в якій її ніхто не турбував. Народилася в заможній родині, вийшла заміж за багача й після його смерті знову стала багатою. Тож чому така жінка мала б задумувати планомірне вбивство?
Однак Усікава вирішив глибше покопатися в біографії цієї старої пані. Бо, по-перше, не натрапив на жоден слід, і, по-друге, трохи зацікавився «притулком», яким вона опікувалася. У тому, що вона надала його безплатно для жінок — жертв домашнього насильства, не було нічого особливо неприродного. Здорова, корисна громадська діяльність. Їй, людині з невикористаними економічними можливостями, жінки з такою долею, напевне, дякують за доброту. Та цей притулок мав надто пильну охорону. Міцні ворота, замок, німецька вівчарка й кілька спостережних відеокамер. Усікава не міг не відчути всю її надмірність.
Спочатку він переконався, що земля й садиба, в якій мешкала стара жінка, належали саме їй. Таку відкриту інформацію можна було дістати, не звертаючись до муніципалітету. Все — і земля, і садиба — значилось як її особиста власність. Не здана під заставу. Просто та ясно. Щорічний податок на таку особисту власність досягав значної суми, та, мабуть, його сплата її не обтяжувала. Напевне, і майбутнім податком на спадщину вона не переймалася. З багачами таке буває рідко. З досвіду Усікава знав, що вони — це така людська раса, яка страшно не любить сплачувати податки.
Казали, що після чоловікової смерті вона мешкає сама у просторій садибі. Казали, що сама, але, напевне, з обслугою. Мала двох дітей. У сина троє дітей. Заміжня дочка п'ятнадцять років тому захворіла й померла. Дітей не залишила.
Такі відомості Усікава легко дістав. Та коли спробував зробити крок уперед і глибше копнути в її біографії, то раптом наткнувся на тверду стіну. Всі дороги вперед виявилися перекритими, стіна високою, а ворота з кількома замками. Усікава збагнув, що ця жінка не збирається відкривати суспільству жодної частини свого життя. І для здійснення такого плану, здається, витратила немало часу й грошей. Вона не відповідала на жодні запитання й не робила ніяких заяв. І хоч як Усікава нишпорив, але її фотографії не роздобув.
У телефонній книзі столичного району Мінато її прізвище значилося. Усікава спробував подзвонити на цей номер. У будь-якій справі звик діяти навпрямки. Після двох гудків слухавку взяв якийсь чоловік. Використавши фальшиве прізвище й назвавши підходящий інвестиційний банк, Усі кава випалив:
— Я хотів би запитати у господині щодо її інвестиційного фонду.
Співрозмовник відповів діловим, наче механічно синтезованим голосом:
— Господиня не веде розмов по телефону. Всіма справами займаюсь я.
Усікава сказав, що доведеться почекати кілька днів, коли вишле поштою документ, оскільки за правилами їхнього фонду зміст документа можна відкрити лише людині, якій він адресований.
— Так і зробіть, — відповів співрозмовник і поклав слухавку.
Усікава не дуже занепав духом через те, що не зміг поговорити із старою господинею. Зрештою, цього він і не сподівався. Хотів лише дізнатися, наскільки вона старається захистити своє особисте життя від сторонніх людей. Очевидно, дуже старається. Мабуть, у цій садибі її пильно оберігає кілька людей. Таке враження передавалося від тону чоловіка — напевне, секретаря, — який підняв слухавку. У телефонній книзі значилося її надруковане прізвище. Однак розмовляти безпосередньо з нею дозволялося окремим людям, а інших відкидали, немов мурашок, що заповзли у цукорницю.
