1Q84. Книга третя полностью

Коли вночі не могла заснути, думала про Тамакі Оцуку й Аюмі Накано. Заплющивши очі, яскраво згадувала, як обіймала їх. В обох було м'яке, чудове й тепле тіло. Ніжне, загадкове. У ньому кружляла свіжа кров і рівномірно, благодатно калатало серце. Чулося зітхання й хихотіння. Тонкі пучки пальців, тверді соски, гладкі стегна… Та їх уже немає на цьому світі.

Безшумно й непомітно, мов темна м'яка вода, душу Аомаме заполонив смуток. І тоді з усієї сили вона перемикала свої спогади на Тенґо. Зосередившись, згадувала, як в аудиторії після уроків упродовж однієї миті стискала його, десятирічного, руку. І ця мить викликала в її мозку образ тридцятирічного Тенґо, що перебував на дитячій гірці. Вона уявила собі, як дужі руки його, дорослого, стискають її в обіймах.

Він майже був на відстані простягненої руки. «І наступної миті я могла його торкнутися», — подумала Аомаме. Вона заплющила очі й занурилася думками в таку можливість. Усім серцем віддалася мрії.

«Та якщо я зможу з ним зустрітися, то що маю робити?» — тремтіла Аомаме. Коли не існувало реальної точки дотику до нього, все було набагато простішим. Зустрітися з дорослим Тенґо залишалося тільки мрією, всього-на-всього абстрактною гіпотезою. А от тепер, коли вона побачила справжню постать Тенґо, його існування стало чимось украй потрібним і важливим. Аомаме будь-що хотіла з ним знову побачитися. Опинитися в його обіймах і зазнати щедрої ласки. Від самої думки, що це може не здійснитися, її душа й тіло, здавалось, от-от покинуть одне одного.

«Можливо, перед рекламним щитом з тигром фірми «Ессо» мені треба було пустити собі в голову кулю калібру дев'ять міліметрів?» — згадувала Аомаме. А якби була натиснула гашетку, то, напевне, не залишилася б живою і не віддавалася б таким болісним роздумам. Однак вона ніяк не могла натиснути гашетку. Почула голос. Хтось здалека називав її прізвище. Коли в її голові спалахнула думка, що, може, ще раз удасться зустріти Тенґо, вона вже не могла вкоротити собі життя. Навіть якби завдяки цьому, як казав лідер, Тенґо не загрожувала б небезпека, іншої дороги вона не могла вибрати. В цьому був такий сильний струмінь прагнення жити, що виходив за межі будь-якої логіки. «В результаті я запалилася нестримною жагою до Тенґо, — подумала Аомаме, — передчуттям безперервної спраги й відчаю». І це, як збагнула вона, надавало сенсу її подальшому життю. Надія стає для людини двигуном і метою життя. Без неї вона не може жити. Це чимось схоже на кидання монети. Якою стороною монета випаде, невідомо, поки не опиниться на землі. Від самої думки про це серце стискається так сильно, ніби всі кістки в тілі скриплять і зойкають.

Аомаме сіла за стіл і взяла в руки пістолет. Відтягла назад затвор, загнала патрон у патронник, великим пальцем звела курок і вставила дуло в рот. А коли вказівному пальцю правої руки додала трохи сили, то болісна невизначеність образу зникла. «Залишилося ще трохи. Ще один сантиметр, ні, п'ять сантиметрів, цей палець протягну всередину і перейду в мовчазний, без жодного смутку, світ. Тільки одна мить болю, а після неї настане милосердне ніщо». Вона заплющила очі. З рекламного щита фірми «Ессо», тримаючи в лапах заправний шланг, усміхався тигр. «Впустіть тигра у свій бензобак».

Аомаме вийняла з рота дуло пістолета й повільно хитнула головою.

«Не можу вмерти. Перед верандою видно парк, у парку — дитячу гірку, й поки є надія, що, можливо, повернеться Тенґо, не можу натиснути на гашетку», — вирішила вона. Така можливість зупинила її в останню мить. Мала таке враження, ніби в її душі зачинилися одні й відчинилися другі двері. Поволі, безшумно. Аомаме відтягла затвор назад, вийняла патрон з патронника, поставила запобіжник і знову поклала на стіл. А коли заплющила очі, то помітила, як щось малюсіньке, наче блискітки, випромінюючи тьмяне світло, поступово зникало. А що це було, вона не знала.

Сидячи на дивані, Аомаме зосередилася на сторінці «На Сваннову сторону». Вимальовувала в уяві картину, описану в романі, намагаючись позбутися інших непрошених думок. Надворі почався холодний дощ. За прогнозом погоди, який передавало радіо, спокійний дощ мав тривати до наступного ранку. Фронт осіннього дощу, закріпившись над просторами Тихого океану, не збирався нікуди пересуватися. Як людина, що заглибилася в самотні думки, забувши про час.

Невже Тенґо не прийде? Небо всуціль заволікли густі хмари, й Місяців не було видно. Однак Аомаме вийде на веранду й, попиваючи гаряче какао, спостерігатиме за парком. Не спускатиме очей з дитячої гірки під дощем, поклавши напохваті бінокль і пістолет, готова одразу вибігти надвір. Бо для неї це — єдиний змістовний вчинок.

О третій пополудні пролунав дзвінок вхідних дверей будинку. Хтось хотів зайти всередину. Звісно, Аомаме ним знехтувала. Адже нікого не очікувала. Щоб випити чаю, почала кип'ятити воду, але з обережності погасила газ і прислухалася. Пролунавши три-чотири рази, дзвінок замовк.