Опам'ятавшись через хвилин десять, він відкрив конверт, запечатаний кілька разів липкою стрічкою і напханий упереміш друкованими аркушами, скопійованим матеріалом та оригінальними документами. Хтозна-як за такий короткий час вони зібрали стільки відомостей. Як завжди, Усікава мимоволі цим захопився. Та водночас перед купою документів його пройняло глибоке безсилля. «Хоч би скільки я нишпорив за такими речами, хіба врешті-решт кудись доберуся? Хіба за великі гроші не придбав лише купу непотрібного паперу?» Безсилля було таким глибоким, що його дна він не міг побачити, хоч би як напружував зір. І все, що відбивалося в його очах, огортали легкі сутінки, схожі на передвістя смерті. «Може, в цьому винне
Все-таки Усікава якось відновив свої сили. До самого вечора наполегливо переглядав цей матеріал, одну за одною переписував у блокнот важливу інформацію. Зосередившись на такій роботі, він нарешті прогнав кудись незрозуміле безсилля. А коли в кімнаті стемніло й на столі засвітилася лампа, Усікава подумав, що отриманий матеріал вартий великої суми заплачених грошей.
Насамперед Усікава взявся читати матеріал про спортивний клуб. Аомаме влаштувалася туди чотири роки тому й відповідала за програму фізичного тренування й бойового мистецтва. Організувала й керувала кількома класами. З прочитаного матеріалу він дізнався, що вона мала високі тренерські здібності й користувалася популярністю серед членів клубу. Будучи керівником загального класу, вона одночасно проводила індивідуальні заняття. Звісно, плата за них була високою, але така система підходила людям, які не могли відвідувати класу в призначений час або надавали перевагу більш приватному середовищу. В Аомаме нараховувалося досить багато подібних «постійних індивідуальних клієнтів».
На основі скопійованого розкладу занять Усікава дізнався, коли, де і як Аомаме проводила заняття з «індивідуальними клієнтами». Зокрема, й те, що тренувала їх як у клубі, так і в їхньому домі. Серед них були й діячі мистецтва, й політики. Найстаршою за віком виявилася Сідзуе Оґата, власниця «Садиби плакучих верб».
Зв'язок між нею та Аомаме встановився невдовзі після того, як Аомаме влаштувалася на роботу в клубі, й тривав до самого її зникнення. Саме тоді, коли двоповерховий будинок при згаданій садибі практично став використовуватись як притулок «Консультації для жінок — жертв домашнього насильства». Може, це випадковий збіг, а може, й ні. У всякому разі, за даними матеріалу взаємини між обома жінками з плином часу начебто ставали щораз тіснішими.
Можливо, між Аомаме й старою господинею зародилася особиста спорідненість. Це Усікава відчував інтуїтивно. Спочатку вони спілкувалися як інструкторка клубу з постійною клієнткою. Та в якийсь момент характер їхніх стосунків змінився. Переглядаючи ділові записи за датою, Усікава намагався визначити цей момент. Тоді, коли щось сталося або з'ясувалося, обидві жінки спілкувалися не просто як інструкторка з клієнткою, а як близькі особи, незважаючи на різницю віку й соціального становища. Можливо, їх навіть пов'язало щось схоже на таємну духовну угоду. І пізніше ця таємна угода відповідним чином призвела до вбивства лідера в готелі «Окура». Так підказував Усікаві його нюх.
Яким чином? Яка таємна угода?
Щодо цього Усікава не мав жодних здогадів.
А проте, може, з цим пов'язаний такий чинник, як «домашнє насильство»? Здавалося, що для старої господині ця тема — особисто важлива. За даними матеріалу, Сідзуе Оґата спочатку контактувала з Аомаме як керівником класу «самозахисту». Та хіба можна вважати участь сімдесятирічної жінки в такому класі чимось звичайним? Можливо, стару господиню й Аомаме поєднав якийсь чинник, що стосувався
А що, як сама Аомаме була жертвою домашнього насильства, а лідер — домашнім ґвалтівником. І от, знаючи це, жінки, напевне, вирішили покарати його. Та все це було лише припущенням на рівні «можливо», яке, наскільки знав Усікава, розбігалося з образом лідера як людини. Звісно, важко заглянути в душу будь-якої людини, а тим паче такої, як лідер. Як би там не було, він очолював релігійну організацію. Був кмітливим, розумним, але в чомусь загадковим. Та навіть якщо він і справді чинив жахливе насильство, то хіба був великий сенс у тому, щоб розробляти ретельний план убивства й, ризикуючи собою та своїм соціальним становищем, здійснити його?
У всякому разі, вбивство сталося не випадково, під впливом якихось емоцій. За ним стояла несхибна воля, виразна мотивація й старанно продумана система, на створення якої витрачено багато часу й грошей.
