Виходить, цей чоловік уже чув слово
Усікава загасив недокурок, трохи задумався і після того запалив ще одну сигарету. Вже давно почав турбуватися про загрозу раку легенів. Та щоб зосереджено думати, потребував допомоги нікотину. Як складеться доля у найближчі два-три дні — зовсім не дрібниця. Тож чи варто клопотатися про здоров'я в наступні п'ятнадцять років?
Поки Усікава курив третю сигарету, йому в голову прийшла одна ідея. «Може, тепер щось удасться», — подумав він.
Коли навколо стемніло, вона сідала на стілець веранди й поглядала на дитячий парк по той бік вулиці. Це було її найважливішим щоденним завданням, сенсом її життя. Вона невтомно спостерігала завжди — коли стояла гарна погода, хмарилося чи падав дощ. З настанням жовтня навколо щоразу холоднішало. І такими вечорами вона тепло вдягалася, вкривала коліна пледом, пила гаряче какао. До половини одинадцятої стежила за дитячою гіркою, потім, поволі розігрівшись у ванні, лягала в ліжко спати.
Звичайно, Тенґо міг прийти також удень, завидна. Та, мабуть, не приходив. Якби він з'явився в цьому парку, то лише тоді, коли стемніє і засвітиться ртутний ліхтар, а на небі виразно засяють Місяці. Нашвидкуруч повечерявши й одягнувшись так, щоб могла вибігти надвір, вона поправляла волосся і, всівшись на садовий стілець, зосереджувала увагу на дитячій гірці у вечірньому парку. Напохваті завжди мала автоматичний пістолет і бінокль фірми «Nikon». Побоюючись проґавити появу Тенґо, бігаючи до туалету, пила тільки какао.
Цілими днями вона невтомно його виглядала. Книжок не читала, музики не слухала, а прислуховуючись до зовнішніх звуків, не спускала очей з парку. Навіть пози майже не змінювала. Лише інколи підводила голову — якщо вечір був безхмарним — і, зиркаючи на небо, переконувалася, що там висить пара Місяців. А потім знову негайно вдивлялася у парк. Аомаме спостерігала за парком, а Місяці — за Аомаме.
Однак Тенґо не з'являвся.
У вечірній парк навідувалося небагато людей. Інколи показувалися пари молодих закоханих. Вони сідали на лавочку і, стискаючи одне одному руки, як пара пташок, нервово й коротко цілувалися. Та оскільки парк був надто маленьким, а освітлення надто яскравим, вони почувалися там неспокійно, а тому незабаром переходили кудись інде. Траплялось, що дехто заходив у парк, щоб скористуватися громадським туалетом, але, побачивши, що його замкнули, розчаровано (або й сердито) ішов собі геть. Серед них були й службовці фірм, які по дорозі додому сідали на лавку й, нахиливши голову, перечікували, коли вивітриться хміль. А можливо, не хотіли відразу повертатися додому. Опівночі там прогулював собаку самотній старий дідок. І собака, і дідок — мовчали — здавалось, втратили будь-яку надію.
Та майже завжди у вечірню пору людей не було видно. Навіть жоден кіт мимо не проходив. Безлике світло ртутного ліхтаря вихоплювало з темряви тільки гойдалку, дитячу гірку, пісочницю й замкнений громадський туалет. Дивлячись тривалий час на такий краєвид, Аомаме занепокоїлася — їй здалося, ніби вона залишилася на безлюдній планеті. Як у фільмі, в якому описано світ після атомної війни. Яка ж його назва?… «На березі».
Однак Аомаме й далі зосереджено спостерігала за парком. Як вартовий моряк, що, вибравшись на високу щоглу, вистежує рибні косяки або зловісний ворожий перископ у морських просторах, її уважна пара очей вишукувала тільки одного — Тенґо Кавану.
Можливо, Тенґо, живучи в іншому районі, того вечора випадково проходив поблизу. Якщо це правда, то надії на те, що він знову навідається до цього парку, майже немає. «А проте, може, це не так», — думала Аомаме. Одяг і поведінка Тенґо, який сидів тоді на дитячій гірці, чомусь підказували, що він просто вийшов на недалеку вечірню прогулянку. І по дорозі, зайшовши в парк, піднявся на дитячу гірку. Можливо, щоб подивитися на Місяці. Якщо це так, то до його оселі звідси можна дійти пішки.
У кварталі Коендзі непросто знайти місце, щоб споглядати Місяці. Тут рівна земля і майже немає високих будинків, на які можна було піднятися. А от дитяча гірка у вечірньому парку цілком годилася для такої мети. Тут тихо й ніхто не заважатиме. Якщо Тенґо захоче дивитися на Місяці, то обов'язково знову прийде сюди. Так припустила Аомаме. Але тієї ж миті подумала: «Е ні, можливо, так усе просто не вийде. Може, він уже знайшов краще місце на даху висотної будівлі, щоб дивитися на Місяці».
Аомаме коротко хитнула головою. «Е ні, не треба припускати зайвого. Я не маю іншого вибору, як вірити, що Тенґо колись прийде до парку, й далі наполегливо чекати. Я не можу піти звідси, бо наразі цей парк — єдина точка дотику, яка нас обох поєднує.
Аомаме не натиснула на гашетку пістолета.
