— Кожен у цій четвірці мав свій намір, коли приєднався до цієї справи, і не обов'язково спрямовував свої зусилля в одному напрямі. Інакше кажучи, не всі в одному ритмі й під однаковим кутом орудували веслами, — сказав Комацу.
— Виходить, що ця компанія не годилася для спільної роботи.
— Мабуть, так можна сказати.
— І стрімка течія понесла човен до водоспаду.
— Стрімка течія понесла човен до водоспаду, — погодився Комацу. — Не буду виправдовуватись, але на початку план був простий. «Повітряна личинка», яку написала Фукаері, а ти переробив, отримала премію молодого автора від літературно-мистецького часопису. Вона успішно продавалася у вигляді книжки. Ми добряче людей надурили. І грошей заробили. Жартома і всерйоз, по-діловому. Такою була наша мета. Та коли Ебісуно-сенсей, її опікун, долучився до цієї справи, вона раптом ускладнилася. Кілька підводних сюжетних ліній переплутались, і течія прискорила свій біг. Та й твоя переробка виявилася набагато досконалішою, ніж я сподівався. Завдяки цьому книжка набула позитивного розголосу й розійшлася з неймовірною швидкістю. І внаслідок цього наш човен віднесло в несподіване місце. Трохи ризиковане.
Тенґо злегка хитнув головою.
— Не трохи ризиковане, а
— Мабуть, так.
— Не кажіть так, ніби це вас не стосується. Бо хіба не ви придумали цей план і почали його здійснювати?
— Ти маєш рацію. Це я придумав і запустив його. Спочатку все йшло гладко. Та, на жаль, згодом поступово я втратив контроль. Звісно, я відчуваю відповідальність за це. Особливо за те, що втягнув і тебе сюди. Бо, здається, я силоміць тебе вмовив. Тепер нам треба зупинитись і перебудувати свої позиції. Зайві речі викинути і план спростити, як тільки можна. Нам треба визначити, де ми зараз і як нам діяти далі.
Після цих слів Комацу зітхнув і ковтнув віскі із содовою. Потім узяв у руки скляну попільничку й довгим пальцем уважно, як сліпий, що докладно розпізнає форму предмета, гладив її поверхню.
— Як хочеш знати, я був в одному місці під арештом упродовж сімнадцяти-вісімнадцяти днів, — почав свою розповідь Комацу. — Від кінця серпня до половини вересня. Одного дня після полудня я йшов на роботу сусідньою з моїм домом вулицею, що вела до станції Ґотокудзі. Раптом вікно великого чорного автомобіля опустилось і хтось назвав моє прізвище: «Комацу-сан, це часом не ви?» Коли я, подумавши: «Хто б це міг бути?» — підійшов до автомобіля, з нього вискочили два здоровані й затягли мене всередину. Вони зв'язали мені ззаду руки, а третій дав понюхати хлороформу. Все було геть-чисто, як у кіно. Хлороформ чи що таки справді подіяв. Коли я прокинувся, то побачив, що мене замкнули у вузькій, без вікон, кімнаті кубічної форми з білими стінами, з маленьким ліжком і дерев'яним столиком, але без стільця. Я лежав на ліжку.
— Вас викрали? — спитав Тенґо.
Обмацавши попільничку, Комацу поклав її на стіл і глянув прямо на Тенґо.
— Так, спритно викрали. Як у відомому фільмі «Колекціонер». Більшість людей у світі й не думають, що одного разу їх можуть викрасти. І гадки такої не мають. Правда? Та коли тебе викрали, то… як би це краще сказати?., створюється враження чогось сюрреалістичного. Невже мене справді хтось викрав? Хіба можна в таке повірити?
Комацу дивився на Тенґо так, ніби вимагав відповіді. Однак це запитання було суто риторичним. Тенґо мовчки чекав продовження розповіді. Склянка з віскі та содовою, залишена на столі, так запітніла, що підставка під нею стала вологою.
Наступного ранку, як і напередодні, Усікава примостився біля підвіконня і крізь щілину у шторах і далі вів спостереження. З будинку виходив, здавалось, загалом майже той самий склад людей, які вчора ввечері повернулися додому, їхні обличчя все ще були похмурі, а спини зсутулені.
Видно, вони почувалися втомленими вже тоді, коли новий день ще майже не розпочався. Серед цих людей Тенґо не було. Однак Усікава, раз у раз натискаючи на затвор фотоапарата, знімав обличчя кожної людини, що проходила в полі зору. Плівки мав досить, а успішне фотографування вимагало практики.
Простеживши за основною масою людей, що зранку вирушили на роботу, Усікава вийшов з дому і зайшов у найближчий телефон-автомат. Набрав телефонний номер підготовчої школи в Йойоґі й попросив покликати Тенґо. Жінка, яка взяла слухавку, сказала, що Кавана-сенсей десять днів тому взяв відпустку.
— Через хворобу чи що?
— Ні. Поїхав у префектуру Тіба у зв'язку з поганим станом здоров'я когось з рідних.
— А коли повернеться, не знаєте?
— Ми його про це не питали.
Подякувавши жінці, Усікава поклав слухавку.
