«Дурниці», — сказав містер Кеслер.
Він відчинив дверцята автівки. «Гаразд, я визнаю — я не дуже впевнений. Мені вже став уявлятися ескадрон старих рабинів, які шастають вулицями й записують імена євреїв, що прямують до спортзалу. Коли на залізниці пролунав свисток, мені здалося, що це баранячий ріг[165], а вітер сьогодні нагадує стогін тисяч вмираючих учасників спротиву в гетто. Але я маю поїхати — навіть якщо просто трохи потренуюся й не піду до парної лазні. Шкода, що це Йом-Кіпур, і я визнаю — це мене трохи бентежить, але якщо вже тебе відпустили, то відпустили. На Йом-Кіпур чи хоч на подвійний Йом-Кіпур».
Містер Кеслер сів за кермо, а його маленький син прокричав із вікна: «А велетень знайде тебе, якщо ти сховаєшся?».
«Є речі важливіші за велетнів», — сказав містер Кеслер, вирулюючи з під’їзної доріжки в ніч.
За п’ятнадцять хвилин він припаркувався біля спортивного залу й побіг усередину. Коли він пробігав повз біляву адміністраторку, вона гукнула йому: «А де ваша дружина?», й містер Кеслер відповів: «Вона була тут лише раз, і ви, чорт забирай, чудово знаєте, що її стегнам вже ніщо не допоможе. Навіщо питати мене про це кожного разу?».
В роздягальні він зняв свій одяг і віддав його Ріко — крихітному черговому, який висякав носа й сказав: «Я застудився, але я радий. Застуда — це добре. Хлопці ходять сюди, щоб позбутися застуди, а я радий, що вона в мене геть увесь рік. Коли в тебе застуда, ти весь час піклуєшся про себе, а це добре».
Містер Кеслер сказав: «Я ніколи нічого вам не казав раніше, бо знаю, що вас вважають таким собі чарівним старозавітним типом, але ви ідіот. Мати застуду — це недобре. Краще її не мати. Ніколи. Я хочу тут швиденько потренуватися і мерщій додому, тож у мене немає часу на ці дурниці».
Нагорі, в тренажерному залі, на підлозі у незграбній позі лежав худорлявий чоловік, неприродним рухом піднімаючи одну гантель. «Знаєте, що це? — спитав він. — Це тут найкраща вправа — для м’яза, на який ніхто не звертає уваги. Він прямо посеред руки, ось — бачите? Його функція — виштовхувати решту м’язів. На початку це не дуже сильно позначається на тілобудові, але поступово решта м’язів виступає, й ти починаєш виглядати, як горила».
«Сьогодні я не маю часу для нових вправ, — сказав містер Кеслер. — Я лише заскочив ненадовго. До того ж мені не подобається таке тіло, як у вас».
Містер Кеслер виконав кілька вправ для розігріву, а потім узяв пару легких гантелей для підкачування біцепсів. До нього підійшов гарний і дуже спітнілий широкоплечий молодий чоловік. «Уф, — сказав він, — ну й натрудився ж я! А коли мені було шістнадцять, я важив лише 110 фунтів, тож сказав собі: “Я маю виглядати ось так”. І кожного вечора, після роботи на татовій заправці, став піднімати важкі речі в нашому гаражі, аж поки й справді не став виглядати класно, а потім, пізніше, прийшов сюди. Я присягнувся, що більше ніколи не виглядатиму, як нікчема».
«Чому ви вирішили, що ця історія така захоплююча? — спитав містер Кеслер. — Я чув її тисячу разів. Гадаю, ви й мені її розповідали, і я до кінця життя не бажаю її більше чути».
«Яка муха вас укусила?» — спитав красунчик.
«Я заїхав трохи потренуватися, а не слухати якісь безглузді історії», — сказав містер Кеслер і зібрався перейти до гребного тренажера, але дорогу йому загороджував чоловік з рідким волоссям, який виконував потужні вправи альпійської гімнастики для попереку. «Чому ви не займаєтеся цим удома? — спитав містер Кеслер. — Ви ж заважаєте мені пройти. Я бачив вас тут раніше — ви ніколи не користувалися жодним знаряддям. Ви займаєтеся лише гімнастикою, і треба бути божевільним, щоб приходити сюди лише заради цього. Ви що — хизуєтеся?».
«Мені просто подобається робити це тут», — сказав чоловік і пропустив містера Кеслера до гребного тренажера. Подивившись на годинник, містер Кеслер зробив півдесятка гребків, а потім підстрибнув, вхопився за поперечину й кілька разів на ній погойдався. Сержант поліції, який ходив сюди потай у свої службові години, сказав, проходячи повз: «У вас найширші м’язи спини, і вони справді красиво виступають».
«Серйозно? — сказав містер Кеслер. — А дельтовидні вам звідти видно?».
«Шикарні, — відповів сержант. — Обидві шикарні».
«Дякую, — сказав містер Кеслер, погойдуючись на поперечині. — Я й справді тепер відчуваю, що вони виступають. Не знаю, чому, але коли ви сказали, що вони красиво виступають, це було перше, що мене потішило за цей вечір. Я сюди забіг трохи потренуватися нашвидкуруч, бо сьогодні в нас велике свято і я відчував певну провину, але тепер я, мабуть, залишуся тут ще на якийсь час. Півроку тому в мене був камінь у жовчному міхурі, і я тоді говорив усім, що коли людина хвора, то має обов’язок лише перед собою. А вже потім перед дітьми, дружиною та синагогою. Зараз мені тут добре, і я не поспішаю. Саме тут мені слід бути, і байдуже, чи це Йом-Кіпур, а чи мера вбило шматком пташиного лайна».
«Не скажу, що я встежив за всіма вашими аргументами, — сказав сержант, — але ваші м’язи справді виступають. Я скажу це будь-кому тут у залі просто в очі».
