Мі не промовила до Едіт майже жодного слова, поки вони сідали в таксі, щоб доїхати до готелю «Інтерконтиненталь» на Мічиган-авеню, де Мі мала переночувати. У таксі вона повернулася до Едіт: «Так ви письменниця?». Вона спитала це так само, як Едіт питала на автограф-сесіях у підлітків, які вочевидь хотіли стати письменниками.
Едіт раптом відчула втому, її очі ледь на заплющувалися самі. Вона спитала себе, чи не послана Мі якимось мстивим Богом, аби висміяти й принизити її. Вона була Мі. Мі була нею. Це був капосний жарт, і вона не могла поступитися — навіть Богові.
«Книжки, — сказала Едіт. — Багато книжок».
«Скажіть мені назви. Я хочу прочитати їх». Але це прозвучало непереконливо, й Едіт ледве знайшла в собі сили на відповідь.
«
«Як? Кажіть голосніше».
«Мої книжки не мають значення», — сказала Едіт.
Мі кивнула: «Є так мало книжок, що мають справжнє значення».
І Мі заходилася розповідати про свою мандрівку до колишнього Радянського Союзу скільки-то років тому, де вона виступала разом із Євтушенком і Бобом Діланом. «Наприкінці читань мені піднесли квіти — лише мені. Росіяни люблять мене». Потім вона вибухнула тирадою на адресу Академії американських поетів. «Вони вперто продовжують мене ігнорувати».
Едіт кивала, але не слухала. Вона думала про нове оповідання, й хоча ще не знала точно, про що воно буде, останню сцену бачила досить ясно. Бреннерман у цьому оповіданні уявлявся їй у ролі злодія, який вдирається до квартири Франсін і малює стрілки на стінах її кухні. «Що ви робите з моєю чудовою квартирою?» — закричить Франсін на Бреннермана. «Я думав, це те, чого ви хочете. Хіба не цього ви завжди бажали?» — спитає Бреннерман, і це буде кінець оповідання. Тепер потрібна лише історія, яка відповідатиме цьому кінцю.
Наступного дня ніхто не забрав Мі з готелю й не відвіз до Саут-Бенда. Мі не доїхала до університету Нотр-Дам, а може, навіть і не виїжджала з Чикаго. Едіт так і не дізналася, що сталося з Мі. Ніхто їй не сказав, а вона не питала. Іншим членам комітету вистачило розуму не вживати слово «Мі» в присутності Едіт — хіба що як особовий займенник[285]. На наступному засіданні комітету Едіт майже нічого не говорила й ледве прислуховувалася до їхніх рекомендацій — аж поки Мессі не виніс на обговорення кандидатуру Вільяма Колискової Квітки.
«Я не пригадую Вільяма Колискової Квітки», — сказала Едіт.
«Ми приховували його від вас, — сказав Ормсбі, блазень із технологічного факультету, уп’явшись у свою філіжанку з кавою, яку прикрашала копія з мозаїчного Ісуса, зображеного на стіні бібліотеки. — Ми не хотіли надто хвилювати вас і Стенфорда».
Всі викладачі в університеті отримували по два безкоштовні квитки на кожен футбольний матч у Нотр-Дам, і з моменту утворення комітету Едіт завжди віддавала свої квитки Ормсбі. Але більше цього не буде. Відтепер вона викидатиме їх у смітник, а може, урочисто рватиме їх і розкидуватиме клаптики у вестибюлі. Єдиний раз, коли мала справу з футболом у Нотр-Дам, був тоді, коли вона пішла подивитися на цих дивних людей, що моляться в гроті й запалюють свічки перед кожним матчем. Ормсбі був, мабуть, їхнім головним жерцем, їхнім оракулом.
«Він просто дражниться», — сказав Мессі, тепло посміхнувшись Едіт. І вона вперше теж відчула до нього якусь крихту теплоти. Може, він і не безнадійний.
Ормсбі подув на свою каву. «Заявка надійшла запізно, вже після крайнього терміну».
«Яка різниця? — сказала Едіт. — Він добре пише?».
«Він написав роман, — сказав Мессі, — який справляє враження…».
«Це якщо вам подобаються такі речі, — сказав Ормсбі. — Але його ніде не прийняли».
«Бо там не було погоні на автівках?» — спитав Вайт-Вотсон.
«Я вважаю, це чудовий роман, — сказала Міллісент Кент. — Міфічний».
Едіт кілька секунд дивилася у свої нотатки, міцно стуливши губи, а потім, підвівши очі на цю жінку з копіювально-розмножувальної служби, сказала: «Термін “міф” має на увазі нереальність, якої корінні народи не відчувають. Для них немає межі між емпіричним світом і світом снів або міфів. Зрештою, це дещо зверхній термін».
«О… ну… я хотіла сказати… — пробелькотіла Міллісент Кент із кислим виглядом. — Я не мала на увазі якоїсь зверхності…».
«Чи дозволено нам спитати про його племінну приналежність?» — спитав Мессі декана.
«Колискова Квітка, — сказала декан, зчищаючи щось із рукава свого піджака. — Колискова Квітка. Хочеться весь час повторювати».
