Едіт взяла роман із собою додому, до Чикаго, половину прочитала в потязі, а завершила тієї ж ночі у себе на кухні, за чаєм. Вона дочитала його о другій годині ночі, але не могла заснути до світанку — поєднання чаю зі збудженням від відкриття такого таланту призвело до безсоння. Роман називався «Незціленні серця», і це було також іменем головного героя. Незціленне Серце був індіанцем кроу, який удень працював доглядачем парку біля Національного меморіалу битви при Літтл-Біггорн[286], а вночі — круп’є в казино «Літтл-Біггорн», поруч із полем битви. Його краяли суперечливі почуття щодо минулого його племені, бо кроу виконували для Кастера функцію розвідників проти сіу, своїх ворогів, і отримали у винагороду від федерального уряду одну з найбільших резервацій серед усіх племен. Незціленне Серце майже не спав, він бачив видіння, йому являвся дух койота — такий собі пройдисвіт, що постійно бентежив його. Не здатний заснути, спантеличений, він іноді влаштовував гру в блек-джек для туристів, що приїздили до меморіалу на трейлерах і хотіли почути, яким героєм був Кастер (вони вважали поле битви національним меморіалом Кастера). А інколи Незціленне Серце читав лекції про Бентіна[287] й про те, чому він не зміг прийти на допомогу Кастеру, але він читав їх у казино, роздаючи карти тим самим туристам, що вже були перед тим на полі битви й тепер бажали лише пити пиво, співати караоке в коктейль-барі та збагачуватися. Врешті-решт його звільняють за профнепридатність, і він вирушає у подорож (щось на кшталт мандрівки Кандида[288], тільки навиворіт) у супроводі Койота, який, як Панглос у «Кандиді», має свій власний, спрощений і неймовірно оптимістичний погляд на життя попри численні злигодні та несправедливості, з якими вони стикаються на своєму шляху. Зрештою вони опиняються біля бітумних озер Ла-Бреї[289] в Лос-Анджелесі; Койот випадково потрапляє в одне з озер і залишається в цій пастці, серед мастодонтів, назавжди — незважаючи на всі зусилля Незціленного Серця врятувати його за допомогою рятівного засобу, зробленого з власних
Це був новий голос покоління. Окремі місця роману нагадували Едіт Маркеса та Кальвіно, Кундеру та Рушді, Дональда Бартельмі й Дона Делілло, Луїзу Ердріч, Тоні Моррісон, Малкольма Лаурі… Але з усіх, із ким його можна було порівняти, творчість Вільяма Колискової Квітки найбільше нагадувала Едіт її саму. Вона відзначила в цьому романі вияви блиску, який рідко зустрічала у молодих письменників. А найкращим було те, що Вільяма Колискову Квітку, на відміну від Мі, ще ніхто не відкрив.
Хазяїном вечірки, влаштованої на честь Вільяма Колискової Квітки, став Стен Вайт-Вотсон. В цьому не було нічого дивного — він мешкав у просторому будинку на Ріверсайд-драйв, побудованому в часи Кнута Рокне[291]. Річка тут була невеликою — не Гудзон, а Сент-Джозеф. І на іншому березі — не Нью-Джерсі, а… інший берег. Після всіх проведених тут років Едіт усе ще ностальгувала за Нью-Йорком і в глибині душі подеколи відчувала, що зробила помилку, перебравшись на Середній Захід. Її репутація, хоч і все ще міцна, ніби застигла, й вона тривожилася, що там, на Сході, люди її забули. Тут вечірка була лише вечіркою. Вважалося, що люди весело проводять час — і цього досить. Не те, щоб їй бракувало людей, але на вечірках, які вона зазвичай відвідувала там, на Сході, збиралися не просто люди — збиралися репутації. Люди займали лише частину простору — решту заповнювали їхні репутації.
Коли Едіт з’явилася на вечірці, Вільям Колискова Квітка, якого мав супроводжувати Ден Мессі, ще не прибув, але половина університету Нотр-Дам, схоже, була вже там, зокрема ті люди з її власного факультету, яких вона ніколи не зустрічала або чиї імена забула. Едіт пробралася через цей натовп, знайшла дорогу до їдальні й налила собі келих вина із однієї з численних пляшок, що стояли на столі. Усамітнившись у кутку, вона стояла там, ще в пальті, й потроху пила вино, відводячи погляд, коли хтось дивився в її бік.
«Це привид!» — сказав Стен, простягаючи до неї руку з удаваним жахом. Люди, що юрмилися навколо нього, повернулися й лагідно посміхнулися їй. «Едіт!» — гукнув Говард Салінас, новий завідувач кафедри, помахавши їй, — очевидно, у намаганні згладити брутальну витівку Стена. Едіт знала, що особливості характеру Стена пояснюються його запасами алкоголю — до того ж здебільшого дуже дешевого, — тож його шпильки її вже рідко ображали.
«Стен щойно розповідав нам про штуку, яка називається “віднайдення душі”».
«У місці, яке називається “Коледж шаманського зцілення” в Санта-Фе», — додала Тесс Нарокін, дружина Говарда Салінаса, яка викладала російську та французьку мови.
