Американська єврейська проза. Століття оповідань полностью

Народився й виріс у Брукліні в сім’ї іммігрантів з Росії, освіту здобув у Сіті-коледжі[44] та Колумбійському університеті. Маламуд написав цілу низку надзвичайно популярних романів, серед яких — «Самородок» (The Natural), «Помічник» (The Assistant), «Нове життя» (A New Life), «Майстер на всі руки» (The Fixer), який приніс йому Національну книжкову премію та Пулітцерівську премію, «Життя Дьюбіна» (Dubin’s Lives), «Пожильці» (The Tenants) та «Божа милість» (God's Grace), але став відомим передусім як автор майстерно побудованих, оманливо простих оповідань. У цих оповіданнях, що виходили в збірниках «Чарівне барильце» (The Magic Barrel), відзначених Національною книжковою премією, «Ідіоти першими» (Idiots First), «Капелюх Рембрандта» (Rembrandt’s Hat) й нарешті — «Оповідання Бернарда Маламуда» (The Stories of Bernard Malamud), реалізм часто поєднується з фантастичними, казковими, вигадливими мотивами. У своїх найкращих творах письменник вдало відтворив життя, турботи і навіть мову східноєвропейських євреїв у контексті американської культури. Маламуд сказав колись, що вважає євреїв «символом трагічного досвіду людини як такої. Я намагаюся бачити єврея універсальною людиною. Кожна людина є євреєм, хоч може й не знати про це… Єврейська драма… є символом боротьби за існування у найвищому людському сенсі. Єврейська історія — це драма, дарована Богом».

Останні 25 років життя Маламуд із дружиною та дітьми жили почергово у Вермонті та Нью-Йорку.

Генрі Левін, амбіційний, привабливий тридцятирічний чоловік, який працював адміністратором книжкового відділу в універмазі «Мейсі» і ходив із білою квіткою на лацкані, нещодавно отримав невеличкий спадок, звільнився з роботи і поїхав за кордон у пошуках романтичних пригод. У Парижі він (не зовсім впевнений щодо причин, хіба що йому набридло минуле) втомився від обмежень, які це місто на нього накладало, і, хоч і зареєструвався в готелі під своїм справжнім іменем, став називати себе Генрі Р. Фріманом[46]. Якийсь час Фріман жив у маленькому готелі на вузькій, освітленій газовими ліхтарями вулиці біля Люксембурзького саду. Спочатку йому подобалося відчуття незнайомості цього міста — все не таке, як вдома, трапитися може будь-що. Йому подобалася (як він називав) можливість несподіваних комбінацій. Але нічого особливого не відбувалося: він не зустрів нікого особливого (в минулому йому траплялося розчаровуватися в жінках — вони не виправдовували його сподівань), і оскільки спека була нестерпною, а під ногами скрізь плуталися туристи, Фріман вирішив, що треба тікати. Він сів на експрес до Мілана, але після Діжона його стало охоплювати якесь болісне, пульсуюче занепокоєння. Воно ставало таким нестерпним, що Фріман уже уявляв, як зістрибує з потяга, але здоровий глузд все ж таки переважив, і він продовжив подорож. Проте Мілана він так і не дістався. Поблизу Стрези, ледь кинувши приголомшений погляд на Лаго Маджоре[47], Фріман — любитель природи з раннього дитинства — стягнув свою валізу з полиці й хутко залишив потяг. Йому одразу стало краще.