Американська єврейська проза. Століття оповідань полностью

За годину він уже влаштувався в пансіоні в одній із вілл неподалік низки різноманітних готелів, що фасадами виходили на прибережну смугу Стрези. Падрона[48], балакуча жінка, дуже зацікавлена у своїх гостях, поскаржилася, що червень і липень були змарновані через не типову для літа холоднечу та дощі. Багато хто скасував своє бронювання, тож тут лише кілька американців. Це не дуже засмутило Фрімана, якому було більш ніж досить Коні-Айленда[49]. Він оселився у просторій кімнаті з французькими вікнами[50], м’яким ліжком і місткою ванною, і хоч сам віддавав перевагу душу, ця переміна його тішила. Йому дуже подобався балкон і вікно, де він любив читати або вивчати італійську, часто підводячи очі, аби помилуватися водою. Довге блакитне озеро — іноді зелене, іноді золоте — тягнулося й губилося десь серед далеких гір. Фріману подобалися червоні дахи містечка Палланца на протилежному березі, а особливо чотири гарні островки на воді, крихітні, але рясно прикрашені палацці[51], високими деревами, садами, скульптурами. Споглядання цих островків викликало у Фрімана якесь глибоке почуття: кожен новий світ (як часто ми натрапляємо хоч би на один за своє життя?) наповнював його передчуттям. Передчуттям чого — він і сам не знав. Фріман усе ще сподівався на те, чого не мав, на те, що мало хто в світі має й про що багато хто не наважується й думати, а саме — на кохання, пригоду та свободу. Ці слова, на жаль, тепер звучать трохи комічно, але в ті часи, коли він вдивлявся в ці острови, найменший поштовх міг викликати в нього ледь не сльози. Ах, що за дивні назви! Ізола Белла[52], деі Пескаторі[53], Мадре[54], дель Донго… Подорожі справді розширюють світ, думав він. Кого може розчулити острів Допомоги[55]?

Але ці острови (він відвідав два з них) не виправдали його очікувань. Фріман вирушив на Ізола Белла на вапоретто[56] разом із юрбою запізнілих різномовних туристів, здебільшого німців, яких негайно оточили торговці дешевими дрібничками. До того ж він виявив, що тут передбачені лише екскурсії з гідом (вештатися без нагляду суворо заборонялося): рожевий палаццо, заповнений старим мотлохом і оточений садами зі штучними прикрасами, в тому числі гротами з мушель і кам’яними скульптурами — сміховинний несмак. Щоправда, Ізола деі Пескаторі мав якусь справжню атмосферу — з кривими вуличками, затиснутими між старими будинками, важкими сітями, що купами сушилися під деревами біля рибальських човнів, витягнутих на берег… Але й тут туристи клацали своїми фотоапаратами, а все містечко було зайняте їхнім обслуговуванням. Всі хотіли продати вам те, що ви могли купити дешевше в підвалі універмагу «Мейсі». Фріман повернувся до пансіону розчарований. Ці острови, такі прекрасні на відстані, зблизька виявилися дуже схожими на театральні декорації. Він поскаржився на це падроні, й вона наполегливо порадила йому відвідати Ізола дель Донго. «Він природніший, — переконувала вона Фрімана. — Ви ніколи не бачили таких незвичайних садів. А палаццо там історичний, з могилами відомих місцевих людей, зокрема одного кардинала, що став святим. Там ночував імператор Наполеон. Французи завжди любили цей острів. Їхні письменники плакали, дивлячись на його красу».

Фріман, однак, не дуже зацікавився: «На сади я вже надивився». Тож коли його тягнуло прогулятися, він блукав глухими вуличками Стрези, спостерігав за чоловіками, що грали в боччу[57], уникав заповнених товарами вітрин крамниць. Неквапливо повертаючись манівцями назад до озера, він сідав на лавку в маленькому парку, спостерігав за повільним заходом сонця над темними горами й розмірковував над життям із пригодами. Він усе оглядав у самотності, лише іноді спілкуючись із перехожими італійцями (майже всі вони добре говорили ламаною англійською), й був надто замкнений у собі. По вихідних, утім, на вулицях панувало пожвавлення й веселощі. Цілими автобусами прибували екскурсії з околиць Мілана. Весь день вони поспішали на свої пікніки, а ввечері один із екскурсантів витягав із автобуса акордеон і грав сумні венеційські або веселі неаполітанські пісні. Тоді молоді італійці та їхні подружки підводилися й танцювали, міцно обнявшись, на міській площі. Але не Фріман.