— І ще я згадала, — вела далі Наталя, — він, коли менший був, радіо всякі паяв. Це також його мати хвалилася. Казала колись, що він сам приймача склав, і не одного. І здається мені, чула я, що навіть комп’ютер він сам зробив, але от не знаю. Хіба може таке бути?
— Чому ні? — знизав плечима Борис. — Усе складається з блоків та мікросхем. Мені Олег пояснював. Цікаво, дуже цікаво.
Він нашвидку вмився і сів за комп’ютер. Наталя тим часом пішла готувати сніданок, а коли повернулася, то побачила, що він знову працює.
— Не святі горшки ліплять, — промовив Борис. — Диви, яка хитра система. Я вже розібрався, як дається сюди оголошення. А вона не приймає. Уявляєш, виявляється, тут працює програма, яка автоматично протидіє введенню так би мовити непрофільних оголошень.
— Як це? — не зрозуміла вона.
— А просто. Наприклад, оголошення «продам машину» сюди не втиснеш. Вибиває одразу. Так само, як і про те, що ти шукаєш свого друга дитинства. Щоб не засмічувати простір. Я набираю і вводжу, а вона не хоче.
— І що ж робити?
— Спробуєм її обдурити.
Він знову вивів на екран програмку, де відкривалося чисте місце для написання власних оголошень про продаж книжок, і почав набирати. У віконці з’явився напис:
Продаю книжку. Автор — Б. В. Невідомий.
Назва: «Подружка дитинства, яка більше не носить кефір, шукає легендарного червоного командарма, який більше не миє машину».
Контактний телефон: 8-099-…
Він натис кнопку вводу. З’явилося повідомлення, що оголошення прийняте.
— Ух ти! — здивувалася Наталя. — Клас!
Не звертаючи уваги, він закрив сайт і відкрив новий. З’явилася його назва — «Книжная барахолка». Нижче вказувався суб’єкт, якому він належить.
— Якийсь Костомаров… Москва… — прочитала Наталя.
— Є такий. Тут також усе продається та купується. Хай і тут наша «книжка» фігурує…
Курсор біг по білому тлу чистого віконця, залишаючи за собою доволі дивний як на невтаємниченого текст.
Майор Олексій Кобища похмуро кивав на вітання колег. Довгий коридор нарешті скінчився, і він відчинив двері праворуч.
Карпович сидів за комп’ютером, зігнутий та зосереджений, блискаючи окулярами. Він лише коротко зиркнув у бік дверей і продовжив роботу.
— Ну, що там нового? — запитав Кобища, підсовуючи стілець і влаштовуючись на нього верхи.
— Працюємо… — ухильно відповів той. — Програмку розробили, ось…
— І які перспективи?
— Перспективи… — без особливих емоцій посміхнувся програміст, — скажемо так, туманні.
— А якщо серйозно? — Кобища підвів на нього важкий погляд.
— А якщо серйозно, — не змигнувши оком, відповів Карпович, — то дійсно є така програма. Навіть кілька програм. Практично з ними закінчено. Будемо запускати їх в інтернет, хай шукають вашого Хакера. А ми почекаємо…
— У вертольотики пограємося… — похмуро продовжив Кобища.
— Ну чому… — Карпович знову якось «по-комп’ютерному» посміхнувся.
Кобища відзначив, що людина мала б посміхатися більш визначено.
— …вертольотики — гра примітивна.
— Усі вони, як на мене, примітивні, — дратуючись, зауважив Кобища.
— Ну, це як сказати, — не погодився Карпович. — Олексію Івановичу, хочете, я вам зараз таку гру поставлю, що ви о дванадцятій додому підете. Серйозно. А завтра матимете неприємності за завалену роботу. Тоді скажете, примітивна чи ні.
— Називається «Полювання на Хакера», — пожартував Кобища.
— Я бачу, він вас серйозно дістав.
— Я й не заперечую. — Майор вийняв сигарету, покрутив у пальцях, даючи зрозуміти, що йти не збирається. — А вас ще ні?
Карпович знизав плечима.
— Як вам сказати… Взагалі, ще ні. Мене важко дістати. А він… Усе має свій початок і кінець. Кінець ще не настав. Кінець рідко настає, особливо у комп’ютерних справах, скажемо так, на халяву. Як правило, він обумовлений. Ось ми і займаємося тим, що обумовлюємо його.
— І ви не сумніваєтеся, що вам удасться?
— Ну, скажемо так, причин для особливих сумнівів небагато. Все-таки, цей наш друг у віртуальному світі не господь Бог.
Кобища витяг із рота вставлену сигарету і сів поруч із Карповичем, пильно дивлячись на нього й вочевидь збираючись щось сказати.
— У нашій парафії він із самого початку виглядав взагалі як останній лох. — Майор вимовляв окремо кожну фразу. — А тепер я, який на цьому зуби з’їв, змінив свою думку про нього. Розумієш? Він уже місяців зо два водить нас за носа і товче ним у… Тим часом він почав «мочити» таких асів, що… Словом, гляди, хлопче, як би й тобі не довелося потім очима кліпати.
— Я гадаю, все буде гаразд, — незворушно відповів Карпович.
— Ну, що ж, Бог у поміч… — промовив Кобища, підводячись і знову стромляючи сигарету до рота. — Не один я за вас молюся.
