— Добрий день. А є сьогодні Олег Маліцький?
— М-м… нема… А хто телефонує?
— Знайомий. Товариш його. А він ще буде сьогодні?
— М-м-м… Не буде. Він помер.
— Як… — Борисові наче відняло мову, — як… помер…
— Його вбили.
— Як… коли?!
— Чотирнадцятого вересня. Шістнадцятого ховали.
Зв’язок перервався. Грім серед ясного неба, мабуть, вразив би Бориса менше. Олега Маліцького вбили. Чотирнадцятого вересня. А коли вони?.. Борис панічно напружував пам’ять. Господи… Це трапилося саме того дня. Не може бути… Що це? Де це сталося? У переповненому приміщенні клубу? Випадково? Чи, може, тому, що їх бачили разом?
Оговтавшись, Борис знову набрав номер магазину-салону. Відповів тепер хтось інший.
— Пробачте… — почав він, — це я щойно дзвонив щодо Олега Маліцького. Ви мене буквально шокували такою новиною. А ви не можете сказати мені, що трапилося? Як це — вбили? Що це означає?
— А хто ви? — перепитав співрозмовник.
— Я вже казав, знайомий його — ми вчилися разом, правда, на різних факультетах, — брехав Борис, дійсно спантеличений, тому й виглядало все природно, — але… так, мали спільні справи…
— Застрелили його у власній квартирі, — відповіли на тому кінці.
— Хто?
— Звідки я знаю? — обурився співрозмовник. — Злочинець. Ви що, телевізор не дивитеся?
— Я… — затнувся Борис, — я, взагалі-то, не звідси. Сьогодні тільки приїхав. З Миколаєва…
— Ви ввечері телевізор вмикайте, місцеве телебачення, — порадили йому, — там усе дізнаєтеся.
Розмова скінчилася. Місцеве телебачення він тепер дивився регулярно, але… Там жодним словом не обмовилися про загибель Олега Маліцького. Жодним! Проте невідомий співробітник Олега адресував його саме туди. Це означало тільки одне — на роботі вважають, що Олега застрелив той, на кого робили засідку, той, кого ловлять так «конкретно». І вбивство — так виходило — сталося за годину-дві після їхньої зустрічі…
Борис згадав ще раз, як ретельно перевіряв, чи не стежить хтось за Маліцьким. Він сам-один сів до того тролейбуса. Поруч не було нікого підозрілого. А якщо слідкували з машини? Якщо хтось поїхав за тролейбусом, а потім бачив, як вони заходили до кафе? Може, саме це й стало причиною того рейваху? Стежили за Олегом у надії вийти на нього, що й сталося врешті-решт.
Події в інтернет-кафе якось самі, висловлюючись комп’ютерним сленгом, «лягли в корзину». Не хотілося повертатися туди навіть подумки. Надто багато довелося пережити. І ось тепер, коли сталося найгірше, Борис їх звідти дістав. Що ж відбулося насправді? Він чекав у першу чергу пастки з боку міліції, адже Маліцький прямо сказав, що саме вони влаштували засідку в нього на роботі. А до кафе вдерлися ті двоє, мабуть, із табору того ж Монгола — очевидно, рятуючись від оперативників, на яких нарвалися неждано-негадано. Невже зіткнулися, не поділивши між собою його персону?
Лише зараз Борис чітко усвідомив, що дві окремі сили полюють на нього з неабияким завзяттям. Хтось із них чекав на нього в комп’ютерному салоні. Інші могли слідкувати за Олегом незалежно від перших і вийти таким чином на інтернет-кафе. У результаті Олега вбили. Застрелили. Не виключено і навіть скоріше за все — з пістолета. Сам він цього не робив. Логічно було б думати, що й міліція також. Виходило — люди Монгола. Тоді… Тоді це вбивство цілком закономірно повісять на нього — під гарячу руку. Адже, якщо слухати телебачення, у місті орудує кілер.
Борис підвівся і нервово заходив по кімнаті. Для цього відчуття у нього давно вже було достатньо підстав. Але з’явилося воно лише тепер. Відчуття глухого кута. Навколо ставало надто багато ворогів. Самі вороги. Напевно, мало не кожен у цьому місті вважав тепер його своїм ворогом. У тому числі за вбивство Олега Маліцького. І лише він сам, лише він один знав, що не робив цього.
Наталя спала в іншій кімнаті, вкрита легким простирадлом. Згорнувшись маленьким клубочком на такій великій канапі. Його діяльність входила у якусь нову, особливо небезпечну фазу. Тому, дивлячись на неї, Борис гостро усвідомлював необхідність вирішити насамперед її проблему і тим самим повністю розв’язати собі руки. Завтра — він остаточно визначив термін. Будь-що він зробить це завтра: вислизне з міста і влаштує її майбутнє, кинувши на це всі кошти та зусилля. А залишившись на самоті, спробує, наскільки це можливо, закінчити те, що почав. Але перед цим…
Набрати цей короткий номер було нелегко. Заважали сумніви, чи правильний цей крок, який, на його погляд, окрім небезпеки, іноді віддавав дешевими емоціями і був схожий на жіночу істерику, а іноді… Іноді здавалося, що це найважливіше, що зараз може бути.
Черговий відповів одразу і після повідомлення Бориса, у якій справі той телефонує, з’єднав його з якимось заступником, оскільки самого начальника в управлінні не було. Обличчя того генерала йому не подобалося. Але ще менше натхнення викликала перспектива спілкуватися на цю тему з кимось іншим.
Нарешті в трубці писнуло і доволі приємний твердий голос відповів:
— Слухаю вас. Майор Кобища Олексій Іванович. Добрий день.
