Нарешті настала ніч. Почекавши ще години зо дві, поки надворі стихне, Піп знову почав своє мандрування. Тепер він уже був сміліший і, крім того, мав певний план.
Він одразу пішов у приміщення під сценою і взяв там оберемок трісок, що були приготовлені для чудес. Запалив одну з них від світильника і пішов уже з світлом. Спочатку попрямував туди, де вчора набрався страху.
Спустившись з вогнем, він набрався ще більшого страху, ніж вчора в темряві. У ямі були змії, страшні кобри! Потривожені вогнем, гади закрутилися, попіднімали свої голови з роздутими шиями. Але виповзти по гладких стінах вони не могли. І скільки їх тут було! Так ось куди потрапив він учора!..
Змії завжди відігравали важливу роль у старовинних індуських віруваннях, їх — особливо спеціально вимуштруваних — дуже часто використовували в храмах. Звідси, з одного боку, пішло дресирувальне мистецтво, дуже поширене на Сході, а з другого — вшанування змій як священних тварин.
«Може, й мене думають віддати цим зміям?» спало на думку Піпові, правду кажучи, дуже вірогідно. Разом з жахом це додало й більше енергії для розшуків виходу.
Цього разу Піп вирішив шукати його вгорі, бо там він бачив знадвору вікна і маленькі вежі. Але не так легко було знайти прохід туди. Нарешті він піднявся вище, в одному з коридорів знайшов зачинені двері, надумав виламати їх. В цьому допоміг йому добрий бог Багара-Тунгаль: в його нутрощах Піп знайшов міцний металевий шворінь. Цим інструментом він швидко висадив двері й поліз угору. Але там у мурах почали крутитися такі коридори, що Піп зовсім заблудився, а ніякого вікна не знайшов, хоч виламав ще кілька дверей.
В одному місці він почув над своєю головою ніби кроки. Прислухався — так! Навіть можна було розрізнити, що ходить кілька чоловік. Ноги Піпа прикипіли до підлоги. Він зрушив їх лише тоді, коли десь зовсім близько почувся навіть шепіт і відблиск світла.
І Піп побіг назад як міг. Дорогою погасла тріска, але він нічого не мав проти, бо знав, що коли буде з вогнем, то його швидше помітять. Почалася плутанина. Кроки чулися то з одного боку, то з іншого, то зверху, то знизу. Кілька разів там-сям мигало світло. І, нарешті, коли Піп знайшов дорогу і попрямував до виходу в храм, було вже пізно: люди прийшли туди раніше за нього! Може, вони йшли по нього, щоб вести на смерть? В такому разі він навіть виграв кілька хвилин життя…
Тоді для Піпа відбулося найбільше чудо з усіх тих, які він бачив не лише в цьому храмі, а взагалі в своєму житті, навіть дивніше за все, що він читав і чув.
До його слуху виразно долинули слова чистою голландською мовою:
— Мінгер Піп! Коли ви чуєте, озвіться! Ми прийшли врятувати вас!
І Піп озвався; озвався якимось зовсім незнайомим йому голосом і вибіг насередину. Там він побачив шість озброєних чоловіків і серед них мінгера ван-Декера!
А з комірчини спокійно позирав факір, і очі його ніби промовляли: «І навіщо вся ця метушня? Навіщо турбуватися, зчиняти гармидер, коли можна жити тихо й щасливо? Нерозумні люди! Самі тікають від свого щастя…»
Мінгер ван-Декер і Тугай в іншій ролі. — Зустріч з Нонгом. — Від'їзд Піпа. — Табір інсургентів. — Нарада. — З вогню та в полум'я.
За кілька днів перед цим тією ж самісінькою дорогою, якою раніше їхав Піп з Нонгом, їхали два інші подорожні — білий туан з слугою-малайцем. Вони їхали так само в кахар-балоні, але, не доїжджаючи кілометрів десять до Тенанга, спинилися біля однієї халупи, що стояла на відшибі, а підводу відпустили.
У цих подорожніх ми впізнали б поважного мінгера ван-Декера, представника солідної фірми ван-Бром і К° в Амстердамі, і його слугу Тугая.
— Підготував? — одразу ж спитав Тугай господаря хати, який вийшов їм назустріч і допоміг нести пакунки.
— Є, — підказав той. — Зараз поїдете?
— Зараз.
За хвилину біля халупи стояли два маленькі яванські коники.
— А мені їхати? — спитав господар.
Тугай задумався.
— Воно й треба було б, щоб мисливська експедиція мала належний вигляд, — відповів Тугай, — але ти і тут потрібний. А Селім поїхав?
— Він уже там.
— Ну, тоді їдьмо, тим більше що без тебе й пройти нам буде важко.
А ще через кілька хвилин путівцем просувалася мисливська експедиція в складі трьох чоловік. На чолі, верхи, озброєний з ніг до голови, їхав ван-Декер, за ним пішки йшли два місцеві жителі, так само озброєні. Крім того, вони ще несли деякі речі, а решта речей була на другому коні. Їхали вони, видно, у ті самісінькі Бантамські ліси, але з другого боку, зі сходу.
Зустрічні жителі, побачивши білого туана, робили «дьєнг-кок». Туан морщився і поважно кивав головою. Але останній раз, коли вони вже під'їжджали до лісу, він не витримав і звернувся до такого шанувальника малайською мовою:
— І чого ти, дурню, присідаєш? Навіщо тобі зневажатися перед чужою людиною тільки тому, що в неї біла шкіра? Соромно так робити! Вважай і себе людиною.
