Тамара пiднесла газетний аркуш зовсiм близько до обличчя, наче короткозора бабуся. Тодi, поклавши газету на груди, сягнула правицею до тумбочки бiля лiжка, намацала пальцями невеличке кругле дзеркальце, зазирнула в нього. Схиливши голову на бiк, вона якийсь час вивчала своє вiдображення. Потiм знову взяла газету, але тепер роздивлялась її, тримаючи аркуш у витягнутiй руцi.
— Так, це я, — нарештi визнала вона. — Тут написано: фото Юрiя Савича. Це ви?
— Нi. Це Жора, фотограф наш. Савич, Юра, можна Жора. Мене звати Вiктор, моє прiзвище теж є там, ним стаття пiдписана.
— Вiктор… Шамрай, правильно? — уточнила Томiлiна.
— Так точно. Не пригадуєте? Спробуйте. Ви прийшли до мене в редакцiю, розказали про Пiдлiсне, як воно вас кличе, як там люди зникають, а потiм ми з вами…
Несподiвано Тамара зупинила його, виставивши вперед обидвi руки i впустивши при цьому газету. Друкований стосик лiтачком приземлився на лiнолеум бiля лiжка. Завалившись на бiк, Тома сховала обличчя в долонi, плечi почали здригатися.
— Може, гукнути кого? — опер сiпнувся до дверей.
— Чекай поки, — гойднула головою Березовська. — Здається, щось схоже на момент iстини.
Нарештi Тома знову пiдвелася i сiла на лiжку. Тепер вона дивилась на Шамрая, але зовсiм iншим поглядом.
— Так. Я згадала…
— Все?! — швидко вигукнув Бражник.
— Не все, — Томiлiна простягнула руку в бiк Вiктора. — Тiльки ось його… Вас… Ви показали менi цю газету, i мене наче хто по головi…
— Хто вдарив вас по головi? — знову не втримався опер. — Де? Коли?
— Темно, — тепер Тома дивилася на нього. — Поки що там, — рука торкнулася голови, — ще темно. Але ось його я пригадала. Вiктор… Я прийшла до нього, коли вже несила було терпiти отой поклик…
Кiра i Бражник перезирнулись.
— Значить, все ж таки поклик?
— Чому — все ж таки? — у голосi Тамари вчувся виклик. — Я була там, у Пiдлiсному… У зонi… Пояснити цього не можу, пiд черепом щось грюкало.
— Навiщо ви прийшли в газету з цими грюками?
— А куди менi йти? — виклик уже звучав вiдверто. — В мiлiцiю зi своїми страхами та глюками? До психiатра? Я ж не хвора! Я справдi щось вiдчувала. Зараз ще не все пам’ятаю, але точно пригадую — ось вiн, — знову рука в напрямку Шамрая, — про щось там дiзнавався i щось навiть менi пояснив. Тiльки нiчого не припинилося. Тягнуло щось до Пiдлiсного, i все.
Лиш тепер Шамрай помiтив: слiдча тримає в руцi ввiмкнений плаский диктофон. Тут же пошкодував, що не прихопив свого, хоча на свою пам’ять Вiктор спокiйно покладався. Такий матерiал просто не має права пропасти.
— Розкажiть, що сталося того вечора, Тамаро, — спокiйно промовила Березовська.
— Коли?
— Коли поклик, як ви самi кажете, став зовсiм нестерпним.
— Так, — Тома знову на мить заплющила очi. — Пам’ятаю, хоч i з труднощами. Вечiр був, пiзно вже зовсiм. Я вибiгла з квартири, сiла за кермо своєї машини, поїхала…
— Куди?
— Далi — темно, — з усього видно, дiвчина шалено намагалася пригадати. — Потiм якесь просвiтлiння. Хоча довкола все одно нiч. Я звертаю з якоїсь траси. Лiс… Дерева… Дорога… Зупинилась. Мiсяць свiтить. Хати… Чiтко зараз — ряди хат. Старi, страшнi, нiби будинки з привидами…
— Пiдлiсне? — перепитав Шамрай.
— Мабуть… Я ж туди їхала…
— Ранiше ви там бували? — швидко запитав Бражник.
— Нiколи. Що там робити — мертва зона…
— Як дорогу знайшли? — це Березовська включилася.
— Поняття не маю… Мабуть, зона i вела… Розумiю, зараз це якось звучить… Але iнакше пояснити не можу…
— Ну-ну, побачили ви хати, далi що? — черга Бражника.
— Вийшла з машини. Пiшла вперед. Все.
— Все? — тепер слiдча i опер запитали майже хором.
— Все. Далi очуняла вiд холоду. Побачила — лежу на асфальтi. Поруч — якийсь невiдомий чоловiк. Потiм ви прийшли, сказали — Гришу вбили…
Плечi дiвчини знову дрiбно затрусились.
— Добре, добре, все буде добре, — Березовська говорила рiвним голосом, як здалося Вiктору, навiть трiшки механiчним. — Тепер згадайте,
Шамрай напружився. Знову за рибу грошi, чи… Раптом до нього дiйшов задум Кiри, жiнки з майже двадцятирiчним досвiдом роботи на посадi слiдчого. Якщо у неї вийде, вiн готовий змiнити свою думку про українськi правоохороннi органи.
— Я ж вам уже говорила про той вечiр, — Тамара клiпнула очима.
— Нi, — терпляче мовила Березовська. — Ви згадали той вечiр, коли помчали до того, чорт його бери Пiдлiсного, невiдомо з якого лиха. Тепер пригадайте той вечiр, коли вбили вашого… друга. Григорiя Пiддубного. Ну, що тодi сталося, згадаєте?
Очi Тамари Томiлiної зробилися круглими.
— Нiчого не пам’ятаю. Зовсiм нiчого. Темно. Голова болить, — вона зробила коротку паузу. — Слухайте… Слухайте, я ж тiльки що дещо згадала. Заповнила пробiл у пам’ятi. Ось ви привели менi цього чоловiка, — знову жест у бiк Вiктора, — i я щось таки пригадала. Будь ласка, зробiть щось! Приведiть менi ще когось, може, я знову щось згадаю! Я не можу так! Не можу! НЕ МОЖУ! ГОЛОВА БОЛИТЬ! НЕ МОЖУ!!!
