Баришник дур-зіллям полностью

Дорогою він згадав, що напередодні ввечері підстрелив молодого оленя і, як справжній християнин, чекав понеділка, щоб розібрати тушу, але коли ми об'їжджали довкола хатини, я уздрів якусь дикунку, що поралася біля оленя, засунувши руки по лікоть у закривавлену тушу, вирізаючи шматки для стейків та огузок для печені. Вона була вбрана у засмальцьовану оленячу шкуру, таку, яку носять старі скво; волосся було брудне і сплутане, а темна шкіра вкрита товщем, неначе якийсь шмат підчеревини. Вона була обернена до мене спиною, поки ми ото об'їжджали, і не звернула на нас жодної уваги. Мені спало на думку покпити з винахідливості Біллі — сказати, що це таки, знаєте, збіса по-єзуїтськи — змусити поган робити замість себе те, що не дозволено в неділю, але перш ніж я встиг розкрити рота, він звернувся до неї своєю індіянською мовою, і коли вона повернулася, я побачив, що це ніяка не індіянка. Я міг лише здогадуватися, що це і була знаменита Діва з Черч-Кріка!

Ебенезер і Макевой не стримували свого подиву.

— Присяй-бо, панове, — вів далі Рассекс, — цивілізована людина, коли вперше бачить дикуна, на якусь хвилю стає і задумується, позаяк це переносить її думками далеко назад, до тих грубих часів, коли започатковувалася її історія; втім, наскільки рідкіснішим є видовисько, коли один з нас впадає назад у стан дикості, і наскільки більший це викликає в нас подив, адже тільки тоді до нас доходить, якою вузькою і підступною є та стежка, що веде до вершин вихованості й вишуканості, тим паче, що досить лише, так би мовити, одного неуважного кроку, і той, хто збирається вгору, летить сторчголов назад до свого первісного стану. І навіть найбільш одуковані й виховані поміж нас — ну, знаєте, як ото містер Кук, поет, що сидить перед нами, чи хто-небудь іще, — цей дорогоцінний культурний шар… далебіг, панове, бачачи когось на кшталт дружини Біллі Ромлі!.. — Він раптом урвав і почав знову. — Я веду до того, панове, що це як культурний шар ґрунту на наших полях, так мені здається: усе впорядковано і має свою мету, і які чудові овочі він приносить! Але це всього лиш подряпина, хіба ні, на поверхні, під якою ховається незглибна безодня? Варто лиш копнути вглиб на дві лопати, і ви вже дісталися необробленої землі, а під нею на тисячі миль лежить незмінна скеля, а ще глибше — бурхливе полум'я самого осердя світу!

Людина з розумом схильна міркувати над такими речами, коли бачить, як хтось подібний до неї дичавіє, як ото Діва з Черч-Кріка. Вона, як я сказав, була вбрана в індіянські шати і брудна, як свинюка, від голови до п'ят. Вона надала своїй шкірі брунатного кольору, пофарбувавши її барвником, так принаймні видавалося, і помастила її ведмежим лоєм, від чого вона вкупі з брудом і кров'ю оленя смерділа, як достеменна індіянка, навіть на холоді поза домом. Вона ні разу на мене не глянула, невідривно уп'явшись очима в Біллі, як вірний мисливський пес, і, за його наказом, вона припинила рубати оленя і заходилася смажити два стейки нам на обід.

Усередині хата, вів далі Рассекс, була чиста і прибрана, чого аж ніяк не можна було сказати про господиню, яка від одкритого вогню у коминку розпашілася, мов якась гарбарня; увесь час після обіду вона, мало на що звертаючи увагу, сиділа на індіянський лад на килимку перед каміном, перемелюючи їжу в якійсь череп'яній ступці, відповідаючи лише односкладовими словами та бурмочучи щось, коли Біллі до неї звертався. Але ця її поведінка і стан хоч і робили її подібною до якоїсь невільниці, проте звіролов ні разу не помітив, щоб щось натякало на те, що її до цього примушують чи залякують.

— Одне слово, — мовив він, — вона вже більше не була англійкою, а стала звичайнісінькою дикунською скво. Я так гадаю, що він відшукав її, намащений тим своїм ведмежим лоєм, зі своєю чарівною торбинкою на стегнах, і доконав такі чини дикунського ґвалтовного кохання, що вона раз і назавжди попустила цуглі своєму розуму.

— А отут ти якраз помиляєшся, — рішуче заявила Мері, — бо саме тому, що він завоював її завдяки своєму хисту у справах любовних, дівчина і відмовилася від своєї англійськості раз і назавсіди. Я знаю, що так і було.

— Воно-то так, але я все одно ненавиджу того виродка! — сказав Ебенезер. — Навіть якщо погодитись із тим, що невинність дається нам для того, щоб її втратити, та все ж таки, чи радше саме тому, усе її значення і полягає в умовах, на яких від неї відмовляються, хіба ні? Коли її видобувають силоміць, хоч ти чи не хоч, ґвалтовно… — Він спробував викликати картину цієї боротьби у своїх думках: уявив себе на місці міс Бромлі, яку силоміць кинули на спину в лісі межи холодних кущів деркої шипшини; ніж біля його шиї, каптан задертий, вітер холодить його стегна і причандалля; і над ним, голий і весь вимащений товщем, нависає смаглявий бузувір-дикун з обличчям і гадючими очима Генрі Берлінґейма. — Будь ти проклятий за це! Як же цей негідник, певно, впивається своєю перемогою!