Баришник дур-зіллям полностью

Дорога вивела їх з лісу до чималенького прибраного поля, яке на півночі межувало з вузькою затокою. На вужчому кінці біля берега стояла хатина, у якій горіло тьмяне світло, а поблизу були надвірні будівлі. Коли вони завели коней до стайні та стали підходити до будинку, Ебенезер почав дедалі більше хвилюватися, очікуючи зустрічі з Джоан Тоуст; найблагородніше, як він вирішив, було б просто покірно постати перед нею, не намагаючись шукати собі якогось виправдання, і чекати, як вона до цього поставиться.

Біля порогу Біллі Ромлі зупинився і поклав руку на поетове плече.

— Друже, я хочу, щоб між нами не залишилося жодних непорозумінь: чи ви маєте намір забрати мою… тобто, я так розумію, свою дружину… чи ви маєте намір забрати її заради її ж власного добра?

— Саме такими і є мої наміри, — визнав Ебенезер.

— Навіть силоміць, якщо в тому виникне потреба?

— Я не маю зброї і не схильний до насильства, сер; моїм єдиним оружжям є слово, і я спробую її переконати, але хтозна, може, вона навіть і слухати мене не стане. Як і ви не мусите запрошувати мене до себе за цих обставин. Я позиватися не буду.

Біллі всміхнувся.

— Ви шляхетна людина! Ну, добре… отже, оскільки ми обидва любимо цю жінку, і обидва відчуваємо себе відповідальними за її стан, тоді нехай питання, як його поліпшити, буде для нас понад усілякі особисті інтереси: кожен запропонує їй свій вихід із цього становища, і ми залишимо право вибору за нею. Може, вона взагалі не схоче мати жодних справ з нами обома!

Ебенезер погодився, знову прийшовши у захват від того, як швидко його господар став такою цивілізованою людиною, і вони ввійшли до хатини. Біля дверей мерехтіла єдина свічка, а у коминку догоряв вогонь останніх жарин; у кімнаті стояв морок і було прохолодно.

— Єгоуканґренепо! — вигукнув Біллі й пояснив упівголоса: — Вона хоче, щоб я називав її цим ім'ям. Єгоуканґренепо!

Почулося якесь бурчання, і на дерев'яній лаві з прямою спинкою, що стояла біля вогнища, щось заворушилося; жінка звелася, сівши спиною до дверей, протерла очі й почухала своє темне розкуйовджене волосся. Замість сорочки на ній був якийсь брудний лахман, вона щось буркотіла і шкрябалася, мов мавпа, яка вибирає на собі бліх. У Ебенезера від цього огидного видовиська запаморочилася голова. Ця проява, встаючи з лави, знову почухала голову, і на якусь мить у світлі свічки зблиснув її срібний перстень. Цей спалах був ледь помітний, але він так засліпив поета, що той умить забув про свій намір. Він побіг, щоб кинутися до її ніг.

— Джоан Тоуст! О Боже, скільки ж горя я тобі приніс!

Почувши звук його голосу, дівчина ледь видихнула від подиву; побачивши, як він ринувся до неї, вона зойкнула і схопилася за лаву, щоб обіпертися. А потім уже настала черга Ебенезера стогнати і затинатися, бо, попри її змінену зовнішність, мерехтливе світло свічки і сльози, що застилали йому зір, він, коли вона повернулася, побачив, що дружиною Біллі Ромлі була не Джоан Тоуст і не Меґ Бромлі, а його сестра Анна.

Пропонується широке узагальнення щодо того, як зберегти культурну енергію, проілюстроване за допомогою риторики й необачності

Хтозна, чи то через те, що він надто довго не був у вжитку, чи то від великої несподіванки, проте голос Анни після отого її першого зойку геть зрадив її. Брат і сестра палко обнялися, відчуваючи щиру полегшу від того, що нарешті таки знайшли одне одного, але коли Ебенезер, раз-у-раз зі втіхою повторюючи її ім'я, схлипуючи та шморгаючи носом, заходився пояснювати спантеличеному Біллі Ромлі, що вона йому не дружина, а сестра-близнючка, у нього з'явилося відчуття, що вона немов заціпеніла в його обіймах. Його пам'ять одразу ж заполонили спогади про ті жахливі речі, які він довідався від Берлінґейма, до яких долучилась і згадка про історію женихання принца агатчвупсів, що тепер знову стала викликати в нього відразу. Вони засоромилися своїх обіймів; він навіть не намагався втримати її, коли вона одіпхнула його і, впавши на лаву, залилася слізьми.

— То вона і справді ваша сестра? — запитав Біллі.

Поет кивнув.

— Спробуйте зрозуміти, — сказав він, із зусиллям вимовляючи слова. — Це важка для нас обох хвилина… Я не можу вам зараз усього пояснити…

— Ще буде час, — мовив Біллі. — А зараз моє товариство буде обтяжливим для всіх нас; тож я мушу сказати вам adieu та обіцяю повернутися лише на сніданок.

— Ні! — Анна раптом віднайшла свій голос. Сльози залишили сліди на її брудному обличчі. — Цей чоловік — мій муж, — оголосила вона Ебенезеру.

— Ну, то звісно, — пробурмотів поет. — Це я повинен піти.