Це серйозно обмежує твою волю маневру. Спробуй чимось пожбурити в мене, і я відразу це відіб’ю.
— Я досі можу зв’язати тебе своєю волею. Ти й зараз мусиш слухатися моїх наказів.
— Це правда. Твої накази—умови, за якими я взагалі перебуваю в цьому світі. Я не можу порушити їх під страхом Полум’я Знищення[40]. Але я чудово можу дошкуляти тобі, водночас виконуючи твої ж накази. Що, скажімо, заважає мені, стежачи за Саймоном Лавлейсом, тим часом виказати тебе якомусь іншому чарівникові? Досі я цього не робив лише зі страху перед можливими наслідками. Але тепер мені нема чого боятися. Навіть якщо ти чітко заборониш мені доносити на тебе, я знайду інший спосіб завдати тобі халепи. Скажімо, згадаю твоє істинне ім’я в розмові з кимось із знайомих. Лиш уяви, що я можу накоїти, — й ти вже ніколи не зможеш заснути з переляку.
Безперечно, мені вдалося залякати його. Хлопчина закліпав, мовби шукаючи вади в моїх міркуваннях, та я був спокійний. Наказувати джинові, що знає твоє ім’я, це все одно, що кидати запалені сірники на фабриці феєрверків. Рано чи пізно неодмінно зіткнешся з наслідками. Найбільше, що міг зробити цей хлопчисько, — відпустити мене й сподіватися, що за його життя мене більше ніхто не викличе.
Так я думав. Та насправді цей жовтодзьоб виявився надзвичайно розумним і кмітливим.
— Ні, — поволі промовив він. — Я не зможу тебе зупинити, якщо ти захочеш мене зрадити. Але можу потурбуватися, щоб ти постраждав разом зі мною. Так, так... — він заходився порпатись у кишені своєї подертої куртки. — Де ж це вона... Ага! — у руці його з’явилася невеличка пом’ята бляшанка з написом «Міцний дідуган».
— Це ж тютюн! — вигукнув я. — Хіба ти не знаєш, що від куріння помирають?
— Там давно вже нема ніякого тютюну, — зіпнув хлопчисько. — Мій наставник зберігає в таких бляшанках ароматичні трави. Зараз тут розмарин.
Він трохи підняв вічко. За мить я відчув бридкі пахощі розмарину, і в мене стало дибки волосся. Деякі трави дуже шкідливі для самої нашої сутності, і розмарин—одна з таких рослин. Тому чарівники намагаються припасти його якомога більше[41].
— Я б на твоєму місці викинув цю гидоту й насипав доброго тютюнцю, — порадив я. — Все ж таки корисніше.
Хлопчина закрив бляшанку.
— Я збираюся дати тобі завдання, — мовив він. — Щойно ти підеш, я накладу закляття Нескінченного Ув’язнення. Воно прив’яже тебе до цієї бляшанки. Спрацює це закляття не відразу, а через місяць. Якщо тим часом — з будь-якою причини — я не скасую його, тебе затягне до цієї бляшанки, й ти сидітимеш у ній, аж поки її хто—небудь відкриє. Як тобі подобається така думка—просидіти кілька століть у бляшанці з розмарином? Колір обличчя в тебе буде просто чудовий.
— А ти метикуватий хлопчисько, — понуро промовив я.
— А якщо надумаєш пручатися, я сьогодні ж прив’яжу до бляшанки цеглину й кину її в Темзу. Отож не сподівайся, що тебе швидко визволять.
— Я й не сподіваюся.
Це була чистісінька правда. Так, я оптиміст, але не божевільний[42].
Хлопчисько дивився на мене з огидно—переможною усмішкою — так, ніби ми з ним бавилися на дитячому майданчику й він саме виграв мою найкращу кульку.
— Ну, Бартімеусе, — пирхнувши, мовив він, — що ти на це скажеш?
Я відповів йому чарівною усмішкою.
—А може, облишиш ці дурні витівки з бляшанкою і просто довіришся мені?
— Навіть не сподівайся.
Мої плечі поникли. Отаке воно, життя: хоч як пручаєшся, а чарівник урешті знайде спосіб приборкати тебе.
— Гаразд, Натаніелю, — сказав я. — То чого саме ти від мене хочеш?
Коли джин перекинувся голубом і вилетів у вікно, Натаніель зачинив вікно на засувку, заслонив штори і знесилено опустився на підлогу. Обличчя хлопця було мертвотно—бліде, Натаніеля аж трусило від перевтоми. Майже годину він сидів, притулившись до стіни і втупившись у порожнечу.
Він зробив це — подолав демона і знову підкорив його. Залишалося тільки накласти закляття Ув’язнення — і Бартімеус муситиме служити йому доти, доки він, Натаніель, сам цього забажає. Все закінчилося добре. Немає причин для тривоги. Ані найменших.
Так умовляв себе Натаніель. Проте його руки, що лежали на колінах, тремтіли, серце гучно й болісно тьохкало в грудях, і всі запевнення вмить пропадали. Розлютившись, хлопець змусив себе дихати глибше й міцніше зчепив руки, щоб вони перестали тремтіти. Він боїться, і це природно. Ледве ухилився від Кола Стимулювання. Він уперше був так близько до смерті. Звичайно, такі речі не минають без сліду. Зараз він трохи посидить, оговтається, промовить закляття, проїдеться автобусом до Темзи...
Джин знає його Ім’я.
Його справжнє, істинне ім’я.
Бартімеус Урумський, Сакр аль—Джині з аль—Аріша... Натаніель дозволив, щоб цей демон дізнався його ім’я. Пані Андервуд вимовила його, а джин почув, і цієї миті було порушено найголовніше правило. І тепер Натаніель ніколи не зможе заснути з переляку.
