Бартімеус: Амулет Самарканда полностью

— Показуй!

— Ось, дивися.

Личко зникло. Його змінив лондонський краєвид. Ззаду простяглася срібна стрічка — напевно, Темза, вздовж якої купчилися темні склади й корабельні. Через дощ важко було роздивитися щось до ладу, та Натаніель відразу побачив у центрі дзеркала величезний замок, оточений нескінченно високими, сірими мурами. Посередині замку височіла чотирикутна вежа, над якою майорів британський прапор. Унизу, в дворі, метушилися чорні поліцейські фургони й легіони крихітних фігурок — до того ж, не всі з—поміж них були людські.

Натаніель знав, що він бачить, але його розум відмовлявся сприймати правду.

— До чого ж тут Бартімеус? — сердито спитав він.

Бісеня втомлено й понуро відповіло:

— Як я зрозумів, він там. Я простежив його сліди до центру Лондона — вони були вже холодні Сліди ведуть сюди, та я не можу підібратися до Тауера ближче, ніж зараз. Ти сам чудово це знаєш. Там надто багато пильних очей. Навіть на такій відстані мене помітили кілька зовнішніх куль—шпигунів. Я смертельно зморився... Щось іще? — перепитав він, не дочекавшись від Натаніеля жодної відповіді. — Мені б хоч трохи подрімати...

— Ні, це все.

— Перша твоя розумна думка за цілий день, — зауважив біс, але так і не зник. — Якщо Бартімеус там, то він потрапив у серйозну халепу, — невимушено додав він. — Ти ж не посилав його до Тауера?

Натаніель мовчав.

— Отакої! — провадив біс. —Тоді і в тебе, виходить, халепа. Майже так само серйозна! Я навіть підозрюю, що саме зараз він називає їм твоє ім’я.

Біс посміхнувся, вишкіривши дрібні гострі зубки, зневажливо пирхнув і зник.

Натаніель сидів нерухомо, стискаючи дзеркало в руках. У кімнаті помалу сутеніло.

Поставте навпроти жука-скарабея, завбільшки з сірникову коробочку, чотириметрового велетня з бичачою головою, зі срібним списом у руках, і ви самі зрозумієте, що вийде з такої сутички, надто коли жук ув’язнений у невеличкій кулі, яка за найменшого дотику спалює його сутність. Я, звичайно, постарався зробити все, що міг, — завис над верхівкою колони у кволій надії ухилитися від невблаганного списа. Та надія ця, правду кажучи, була досить непевна. Зараз цей здоровило з блошачим мозком розчавить мене. Що швидше, то краще.

Отож я трохи здивувався, коли пронизливий бойовий клич утуку був перерваний іншим вигуком — тієї самої миті, коли спис уже мав розвалити мені голову.

— Стій, Базтуку!

Це кричав орлодзьобий, наполегливо і владно. Якщо вже утуку щось задумав, вибити цей намір з його довбешки вкрай важко. Бикоголовий неохоче зупинив руку зі списом, проте й далі тримав вістря над кулею.

— Чого тобі ще, Ксерксе? — пирхнув він. — Не стій на дорозі моєї помсти! Двадцять сім століть я чекав, поки Бартімеус опиниться в моїх руках...

— То почекаєш іще хвилину. Нікуди він не дінеться. Чуєш щось? Що воно таке?..

Базтук схилив голову набік. Я всередині кулі згорнув крильця, щоб не дзижчати, і теж прислухався. Ніби тихенький стукіт... Такий тихенький, що навіть незрозуміло, звідки він лунає.

— Дурниця. Мабуть, робітники десь надворі. Чи люди знову марширують. Тільки те й роблять. А тепер замовкни, Ксерксе.

Базтукові не хотілося марнувати час на балаканину. Він підняв спис, і на його руці напружилися м’язи.

— Це не робітники. Це десь поблизу, — пір’я на Ксерксовій голові настовбурчилось, помітно було, що він хвилюється. — Облиш Бартімеуса й піди подивися. Я хочу знати, що там коїться.

Базтук вилаявся і важко затупотів геть. Вони з Ксерксом узялися обходити кімнату, мало не тулячись вухами до каменів, і кожен цитькав на товариша, щоб той, мовляв, тупотів не так гучно. А стукіт тим часом тривав — тихий, нерівний і, до того ж, невідомо звідки.

— Нічого не розумію... — Базтук ударив у стіну списом. — Ніби й звідусіль, і нізвідки. Стривай—но! Може, це він... — утуку люто позирнув на мене.

— Я не винен, ваша честь, — відповів я.

— Не будь дурнем, Базтуку, — підхопив орльодзьобий. — Він у кулі, й не може чаклувати за її межами. Ні, це хтось інший... Треба, напевно, здійняти тривогу.

— Але ж у нас нічого не сталося! — бикоголовий, здається, запанікував. — Вони нас покарають. Дай мені спершу хоч убити Бартімеуса. Я не можу втратити такої нагоди.

— Мені здається, вам обов’язково слід викликати допомогу, — порадив я. — Це щось таке, з чим ви самотужки не впораєтесь. Може, жук-короїд. Або дятел, що заблукав.

З Базтукових ніздрів вибухнув цілий гейзер пари.

— Це вже занадто, Бартімеусе! Зараз ти помреш!.. — Аж тут він змовк. — А може, це й справді короїд? Просто...

— Короїд у кам’яній споруді? — пирхнув Ксеркс. — Оце вже навряд.

— Навряд? А коли це ти став таким усезнайком?!

Сварка спалахнула знову. Мої вартові налітали один на одного й штовхалися. Кожного дратувала товаришева глупота, а ще я піддавав обом люті, часом єхидно під’юджуючи їх.