Натаніель хутко й тихо рушив сходами вниз — туди, де були кабінет і майстерня його наставника. Глухі голоси з долішнього поверху стали виразнішими. Хлопцеві здалося, що він чує Андервудів крик. Часу було обмаль. Натаніель підбіг до дверей, за якими починалися сходи, що вели до кабінету, і зупинився. Востаннє він проходив тут, коли йому було шість років. Давні спогади огорнули його і змусили здригнутися, та хлопчина швидко прогнав їх. Він ступив за поріг, на сходи...
І остовпів.
Перед ним були двері Андервудового кабінету — з намальованою червоною пентаграмою. Натаніель застогнав. Він упізнав вогняне закляття. Варто йому торкнутися дверей, і ця пентаграма спопелить його. Без захисту йому тут не пройти, а для цього потрібні пентакль, ритуал виклику, старанна підготовка...
Він не має на це часу. Він безпорадний! Безпорадний і нікчемний! Натаніель грюкнув кулаком у стіну. Звідкілясь із дому долинув вигук, що нагадував крик страху.
Хлопець помчав назад, нагору, й дорогою почув, як відчинилися двері їдальні. В коридорі залунали кроки.
Вони наближалися!
А потім знизу долинув стривожений голос пані Андервуд, що пронизав хлопчині серце справжнім болем.
— Що сталося, Артуре?
Їй відповів інший голос — глухий і стомлений, майже невпізнанний:
— Мені просто треба дещо показати панові Лавлейсу в кабінеті. Не хвилюйся, все гаразд.
Вони рушили сходами вгору. Натаніеля терзали сумніви. Що йому робити? Тієї самої миті, коли хтось із чарівників показався з-за рогу, хлопець майнув до найближчих дверей і зачинив їх за собою. І, засапаний, аж прикипів оком до малесенької тріщинки, крізь яку було видно сходи.
Повз нього пропленталась процесія. Її очолював пан Андервуд. Його одяг і зачіска були в безладді, погляд — шалений, спина — горбилася, ніби під важким тягарем. За ним ступав Саймон Лавлейс: очі сховані за окулярами, губи похмуро стулені. А за Лавлейсом найтемнішими закутками крався павук.
Процесія подалася до кабінету. Натаніель притулився до стіни. Його аж нудило зі страху та почуття провини. Обличчя Андервуда... Хоч як Натаніель не любив свого наставника, такий його вигляд аж ніяк не відповідав тому, чого вчили хлопця. Душа його бунтувалася. Так, Андервуд слабкий. Так, він — натура дріб’язкова. Він завжди знущався з Натаніеля. Проте все-таки він міністр, один з трьохсот членів уряду. Він не крав Амулет. Це зробив Натаніель.
Хлопчина прикусив язика. Лавлейс — злочинець! Хтозна, на що він здатен? Нехай Андервуд прийме всю ганьбу на себе — він цього заслуговує. Він ніколи не заступався за учня, звільнив панну Лютієнс... нехай тепер він теж постраждає. Зад ля того Натаніель і заховав Амулет у кабінеті наставника — щоб захиститись, якщо з’явиться Лавлейс. Отож найкраще буде просто відійти вбік, як і радив джин. І в разі потреби приготуватись тікати...
Натаніель знесилено затулив очі долонями.
Він не міг тікати. Не міг ховатися. Це порада демона — зрадливого й підступного. Чесний чарівник не тікає й не ховається. Якщо він покине свого наставника наодинці з Лавлейсом, як йому самому далі жити? Якщо його наставник постраждає, пані Андервуд теж страждатиме, а цього Натаніель дозволити не міг. Ні, втечею тут не зарадиш. Тепер, коли настала критична мить, хлопець — на свій жах та подив — раптом зрозумів, як йому діяти. Він має втрутитись, і хай там що.
Від самої думки про те, що йому зараз треба зробити, Натаніелеві стало зле. І все-таки він змусив себе зрушити з місця й, хитаючись поплентався вперед. Крок через поріг, крок до сходів, по кроку на кожну сходинку..
За кожним кроком здоровий глузд аж благав Натаніеля обернутись і кинутись навтьоки. Та хлопець не піддавався. Його втеча згубить пані Андервуд. Він повинен піти й сказати правду, хоч би до чого це призвело.
Двері кабінету було відчинено, вогняне закляття — розряджено. Зсередини линуло жовте світло.
Натаніель закляк на порозі, його розум ніби щось вимкнуло. Хлопчина не усвідомлював, що саме він робить.
Він штовхнув двері й ступив усередину — саме тієї миті, коли Амулет було знайдено.
Лавлейс з Андервудом стояли біля шафи, спинами до Натаніеля. Дверцята шафи було відчинено. Просто перед хлопцем Лавлейс нетерпляче подався вперед, наче кіт на полюванні, щось ухопив у шафі й переможно скрикнув. А потім поволі обернувся і тицьнув свою здобич під ніс мертвотно—блідому Андервуду.
У Натаніеля поникли плечі.
Яким маленьким і мізерним здавався Амулет Самарканда на тоненькому золотому ланцюжку, що його стискав у руці Лавлейс! Амулет гойдався в повітрі й виблискував.
Лавлейс посміхнувся:
— Так, так. Ну, й що це в нас таке?
Спантеличений Андервуд затрусив головою, не вірячи власним очам. За ці кілька секунд він немовби постарів.
— Ні, — прошепотів він. — Це чиїсь хитрощі... Ви кепкуєте з мене...
Лавлейс навіть не поглянув на нього. Він дивився тільки на свою здобич.
— Не можу уявити, про що ви думали, коли зважились на таке, — промовив він. — Самого виклику Бартімеуса вистачило б, щоб висотати з вас усі сили.
