— Шльондри. Порнуха. Ше наркота, але в першу чергу жінки. Працював тоді ж, коли Джордж Корнелл, Джиммі Гамфріз, ота вся братія. Отой золотий перстень йому типу Денні Лев подарував. Денні Лев — то авторитет з Нью-Йорка. Типу вони родичі. Не знаю, чи правда.
— А тобі не траплявся тип на прізвище Конті? — спитав Страйк.— Мабуть, трохи молодший за Риччі.
— Нє. Але Лука Риччі — псих грьобаний,— відповів Шпеник.— Коли ця твоя мадама зникла?
— У 1974 році.
Він чекав, що Шпеник не повірить власним вухам і посміється над самою думкою про те, що за сорок років ще можна щось відшукати, але давній друг тільки насупив брови і продовжив хрускотіти пальцями з невпинністю жука-точильника. Детектив раптом усвідомив, що Шпеник знає про давні злочини та їхні довгі тіні більше, ніж більшість поліціянтів.
— Її звали Марго Бамборо,— сказав Страйк.— Зникла дорогою до пабу. Нічого не знайшли — ні сумочки, ні ключів, нічого взагалі. Більше ніхто її не бачив.
Шпеник пригубив пиво.
— Професіонали працювали,— прокоментував він.
— Саме це я і подумав,— кивнув Страйк.— А відтак...
— Відтак — голяк,— відрубав Шпеник.— Якшо мадаму взяв Гнійний Риччі чи його пацани, то це баста, нема шо шукати, січеш? Я знаю, шо ти в нас герой-бойскаут, друже, але тут один тип був зачепив Луку Риччі, то за кілька днів його жінка відчинила двері, а їй кислотою в обличчя — шварк! Лишилася без ока. Кинь це діло, Куше. Якшо відповідь — Гнійний Риччі, треба на хрін забути питання.
Пат невідомо як спромоглася добути вінтажний проектор. Доставити обіцяли на четверту, але була вже чверть на шосту, а Страйк і Робін усе чекали; тут Робін уже сказала, що їй справді час іти. Вона досі не зібрала речей на завтрашню поїздку до Йоркширу, хотіла виспатися перед поїздом і, правду кажучи, просто образилася на Страйків подарунок — шоколадні цукерки з солоною карамеллю, які він навіть не загорнув. Страйк поспіхом витягнув їх з фірмового пакета «Ліберті», щойно вона зайшла, і Робін здогадалася, що саме для цього він, власне, і змусив її повернутися до офісу. Довелося пертися аж сюди, на Денмарк-стріт, у переповненому метро! Тепер Робін ремствувала, що витратила стільки зусиль і часу, шукаючи й загортаючи в красивий папір дівіді з давнім концертом Тома Вейтса — кілька тижнів тому Страйк обмовився, що хотів би його подивитися. Робін про цього співака навіть не чула; довелося витратити час, щоб з’ясувати, про кого саме говорив Страйк, і визначити, що концерти, яких він не бачив,— це два виступи з програмою «No Visitors After Midnight» — «Жодних візитерів після опівночі». А він натомість вручив їй якісь перші-ліпші цукерки!
Робін просто кинула цей подарунок в Макса на кухні, а вранці сіла на переповнений поїзд до Гарроґейта. Їдучи на північ (місце у вагоні вона, на щастя, забронювала наперед), Робін намагалася переконати себе, що це почуття спустошеності — то просто втома. Різдво вдома стане чудовим відпочинком. Робін познайомиться з новонародженою небогою, вранці буде валятися в ліжку досхочу, їстиме домашні страви й годинами сидітиме перед телевізором.
У кінці вагона горлав малюк, а мама не менш гучно намагалася його розважити й заспокоїти. Робін дістала айпод і одягнула навушники. Вона скачала альбом «Court and Spark» Джоні Мітчелл, про який Уна казала, що його любила Марго Бамборо. Робін уже кілька тижнів не знаходила часу послухати його — і взагалі послухати музику.
Але альбом її не втішив і настрою не підняв, а скоріше занепокоїв. Такого Робін ще не слухала. Вона думала, що там будуть приємні мелодії і чіпкі музичні ходи, але була розчарована: всі пісні здавалися незавершеними, розхристаними, без фіналу. Чарівне сопрано підносилося й опадало над акордами на піаніно чи гітарі, але не опускалося до такої банальності, як приспів. Не було під що притупнути ногою. Неможливо було підспівувати — хіба тільки маєш голос, як у Мітчелл (а Робін такого голосу не мала). Слова були дивні й відгукувалися неприємно. Робін не знала, чи колись відчувала те, про що співає Мітчелл, і ставало не по собі, бентежно, сумно: «Love came to my door, with a sleeping roll and a madmans soul...[3]»
Витримавши кілька секунд третього треку, Робін вимкнула айпод і взяла журнал, який прихопила в потяг. Малюк у кінці вагона надривався.
Знічений настрій протримався до кінця поїздки, але коли Робін побачила на платформі маму, яка мала відвезти її до Месема на машині, то відчула хвилю щирої теплоти. Вона обійняла Лінду, і наступні десять хвилин — поки вони теревенили, ідучи до машини, і пройшли повз кав’ярню, з якої лунала різдвяна музика,— навіть похмуре сіре небо Йоркширу й запах псини, який лишив у машині лабрадор Раунтрі, здавалися втішними, радісними, приємно знайомими.
Зачинивши дверцята з водійського боку, Лінда промовила:
