Страйк одягнувся, зробив собі чай і грінку, відніс сніданок в офіс за партнерський стіл і передзвонив Теду. Відкинув усі заперечення: хоче Тед чи ні, але вони з Люсі приїдуть у неділю. Він чув, що дядько дуже хоче їх побачити, що йому потрібне товариство — треба розділити з кимсь тягар страху й горя. Тоді Страйк подзвонив Дейвові Полворту, який повністю схвалив його план і обіцяв зустріти з човном, буксирувальними тросами й амуніцією для дайвінгу, як буде треба.
— Все одно неробством мучуся. Моя робота нині під водою.
Страйк подзвонив по кількох номерах з орендою машин і врешті-решт знайшов, де взяти джип. Він саме передавав дані кредитної картки, коли прийшло повідомлення від Робін:
Страйк узагалі забув, що вони домовилися поговорити про справу Бамборо перед зборами команди. Закінчивши з орендою джипу, він почав складати перелік питань, які планував обговорити з Робін: закривавлену сторінку, яку він вирізав з «Мага» і поклав у поліетиленовий пакет, і відкриття, яке Страйк учора зробив з комп’ютера. Його він розгорнув на моніторі, щоб їй показати.
Тоді Страйк зазирнув у графіки подивитися, які зміни слід передати, бо ж він їде до Корнволлу, і побачив «вечерю з Максом», заплановану на сьогодні.
— Дідько,— вилаявся Страйк. Мабуть, уже не можна скасувати вечерю, коли він тільки вчора погодився на неї, але тільки цього бракувало.
У цю саму мить Робін, яка піднімалася ескалатором на станції «Тоттенгем-Корт-роуд», перескакуючи через сходинки, почула мобільний у сумці.
— Так? — видихнула вона в слухавку, вливаючись у натовп у вестибулі станції.
— Привіт, Робі,— почувся голос молодшого брата.
— Привіт,— відповіла Робін, проводячи карткою на турнікетах.— Щось сталося?
— Та все добре,— відповів Джонатан, але вже не таким веселим тоном, як під час останньої розмови.— Слухай, можна я в тебе ще одного типа впишу?
— Що? — спитала Робін, виходячи під холодну зливу в організований хаос перехрестя Тоттенгем-Корт-роуд і Чаринг-Кросс-роуд, де вже четвертий рік велися будівельні роботи. Вона сподівалася, що просто неправильно розчула Джонатанові слова.
— Ще одного типа,— повторив він.— Можна? Він готовий спати де завгодно.
— Ох, Джоне,— простогнала Робін, мало не бігом долаючи Чаринг-Кросс-роуд,— у нас там тільки один розкладний диван.
— Та Кайл на підлозі поспить, йому нормально,— запевнив Джонатан.— Це ж не проблема, правда? Просто плюс одна людина.
— Гаразд, добре,— зітхнула Робін.— Ви так і плануєте прибути о десятій, так?
— От не знаю. Може, сядемо на раніший потяг, втечемо з лекцій.
— Так, але справа в тім,— сказала Робін,— що там Корморан прийде на вечерю поговорити з Максом...
— Таж класно! — у голосі Джонатана зазвучало трохи більше ентузіазму.— Кортні залюбки з ним побалакає, вона поведена на криміналі!
— Ні... Джоне, я тобі намагаюся сказати, що Максові треба розпитати Корморана для своєї ролі. І я боюся, що там не стане їжі для ще трьох...
— Та не хвилюйся, якщо приїдемо раніше, замовимо собі щось.
І що їй було сказати? «Не смійте приходите на вечерю»? Коли Джонатан поклав слухавку, Робін уже направду побігла, сподіваючись, що вміння брата приходити вчасно (не найсильніша його чеснота) допоможе йому запізнитися на поїзд і приїхати пізніше.
На бігу завернувши за ріг на Денмарк-стріт, Робін з підупалим серцем побачила попереду Сола Морриса, який ішов у бік офісу з букетиком рожевих гербер.
«Тільки б то було не для мене».
— Привіт, Робі,— обернувся він, коли вона підбігла ближче.— Ой-йой,— заусміхався він,— хтось проспав. Он сліди від подушки.
Він показав на своє обличчя — туди, де, як зрозуміла Робін, у неї на щоці лишилася вм’ятинка, бо вона справді спала обличчям у подушку, вбита втомою.
— Це для Пат,— додав Моррис, білозубо усміхаючись і демонструючи гербери.— Бо вона скаржилася, що чоловік їй нічого не дарує на Валентина.
«От підлиза»,— подумала Робін, відмикаючи двері. Вона відзначила, що Моррис знову називає її Робі — тобто ніяковість, яку він відчував у її товаристві після обміну повідомленнями на Різдво, за сім тижнів випарувалася. Шкода, що вона не могла отак відкинути липуче й безглузде, але таке потужне почуття сорому, що переслідувало її, відколи Робін побачила його ерекцію у своєму телефоні.
Нагорі затурканий Страйк дивився на годинник, аж тут задзвонив телефон. Давній друг Нік Герберт зазвичай не дзвонив так рано, тож Страйк, уже налаштований на погані новини, взяв слухавку з острахом.
— Як ся маєш, Огі?
Голос у Ніка був хрипкий, ніби він кричав.
— У нормі,— відповів Страйк, якому почулися кроки на металевих сходах.— Що сталося?
— Та нічого,— сказав Нік.— Хотів спитати, чи ти не хочеш піти сьогодні випити зі мною. Удвох.
— Не можу,— відповів Страйк, дуже про це жалкуючи. Один Бог знав, як йому кортіло випити десь подалі від роботи, від рідних, від сотні інших проблем.
