Буремні води, зливи і вітровії, з якими довелося боротися, були цілком реальні, але важкий шлях Страйка й Люсі до Сент-Моса дивно нагадував сон. Обоє знали, що в кінці шляху чекає смерть; обоє вирішили, що коли встигнуть застати Джоан живою, то тепер залишаться з нею до кінця.
Джип мчав трасою, дерева навколо хиталися і тріщали. Доводилося об’їжджати широкі плеса води на місці вчорашніх ланів, на цілі милі відхилятися від шляху. Двічі їх зупиняли на блокпостах роздратовані поліціянти й радили повертати назад. Але брат і сестра пробивалися вперед; був момент, коли їм довелося дати п’ятдесятимильного гака, щоб просунутися на п’ятнадцять миль; слухали по радіо всі новини про погоду й чимдалі більше упевнювалися в тому, що прийде мить, коли джип доведеться залишити. Машину поливав дощ, шалені вітри смикали двірники з лобового скла. Брат із сестрою по черзі сідали за кермо, прагнучи до єдиної мети, і всі інші турботи наразі було відкладено.
На подив і вдячність Страйка, у кризовій ситуації відкрилася інша Люсі — так само, як хвороба розкрила іншу Джоан. Його сестра повністю зосередилася на тому, що потрібно було робити. Навіть машиною вона кермувала інакше (адже на задньому сидінні не галасувало троє синів, між якими починалися сварки й бійки, якщо мандрівка тривала довше двадцяти хвилин). Страйк уже забув, якою цілеспрямованою і практичною може бути Люсі, якою терплячою і зібраною. Спокійна рішучість зрадила їй лише тоді, коли за тридцять миль до Сент-Моса вони наштовхнулися на нездоланну перепону: дорога стала непрохідною через повінь і повалені дерева.
Люсі лишилася сидіти в машині, поклавши руки й голову на кермо й тихо схлипуючи, а Страйк відійшов під велике дерево, де сховався від безупинного дощу та скористався нагодою покурити. Він набрав Дейва Полворта, який чекав, коли знадобиться його допомога.
— А, ми так і думали, що десь там ви станете,— сказав Полворт, коли Страйк назвав йому своє місцеперебування.
— Хто «ми»?
— Дідько, ти що думаєш, я це сам-один подужаю, га, Діду? Будемо у вас за годину. Лишайтеся на місці.
І, вірний своєму слову, за годину Дейв Полворт, а з ним ще п’ятеро чоловіків, двоє з яких виявилися місцевими рятувальниками, а троє — давніми шкільними друзями Страйка, вийшли з чимдалі густішої сутіні. Всі були одягнені у водовідштовхувальний одяг і мали рибальські чоботи для зовсім затоплених ділянок. Чоловіки взяли сумки Страйка й Люсі, і, залишивши джип у провулку, гурт вирушив у пішу мандрівку.
Вони й двох годин не пройшли болотистими ґрунтами і слизьким асфальтом, коли Страйкові натерло куксу. Відкинувши гордість, він дозволив двом давнім друзям підтримувати його з двох боків. Поки дійшли до шлюпів, які Полворт підготував для мандрівки через затоплені поля, вже стемніло. То веслуючи, то відштовхуючись від дна, шлях знаходили за допомогою ліхтариків і компасів.
Полворт покликав усіх можливих друзів і знайомих, щоб забезпечити Страйкові й Люсі прохід через півострів, який шарпали шторми. Кілька миль здолали на буксирі в трактора, але подекуди доводилося пішки йти по коліно в крижаній воді. Мініатюрна Люсі погодилася, щоб найміцніший рятувальник ніс її на спині.
За чотири години по тому, як вони залишили джип, гурт увійшов до Сент-Моса. Біля воріт будинку Теда і Джоан брат і сестра по черзі обійняли всіх своїх помічників на прощання.
— Не починай,— тільки і сказав Полворт, коли стомлений і потовчений Страйк спробував висловити те, для чого, здавалося, не було слів.— Швидше вже заходь, бо на біса інакше то все було?
Тед, якого протягом усієї мандрівки тримали в курсі, в піжамі зустрів їх біля чорного ходу. Глибокими зморшками на його грубому обличчі струменіли сльози.
— Я й не сподівався, що ви доб’єтеся сюди,— повторював він, запарюючи чай.— Навіть не мріяв.
— Як вона? — спитала Люсі, яку трусило. Всі троє сіли на кухні, гріючи руки об горня з чаєм і вечеряючи грінками.
