— Ой, навіть не знаю,— тихо відповів Страйк.
Він тримав її руку лагідно, боячись тиснути надто сильно. Через старечі дужки навколо райдужок синява її очей здавалася зовсім збляклою. Страйк подумав про всі ті рази, коли міг приїхати, але не приїхав. Про всі ті рази, коли міг подзвонити, але не дзвонив. Про всі рази, коли забував про її день народження.
— ...людям допомагаєш.
Джоан уважно подивилася на нього, а потім з величезним зусиллям прошепотіла:
Страйк хотів сказати, але щось стало в горлі. За кілька секунд її повіки почали опускатися.
— Я тебе люблю, Джоан.
Слова вийшли такі хрипкі, що їх ледве можна було розчути, але Страйкові здалося, що вона усміхнулася — а тоді заснула й більше не прокинулася.
Робін була ще в офісі, коли ввечері подзвонив Страйк і сказав, що Джоан померла.
— Мені дуже прикро, але боюся, що маю тут лишитися до похорону,— мовив Страйк.— Клопоту багато, а Тед убитий горем.
Він щойно розповів Тедові й Люсі план, який Джоан склала на свій похорон, і обоє розплакалися за кухонним столом. Тед плакав, бо дружина все влаштувала спеціально так, щоб було легше та зручніше йому, як завжди робила протягом п’ятдесятьох років шлюбу, а ще — бо почув, що врешті-решт вона вирішила вийти в море й чекати там на нього. Люсі плакала, бо не буде могили, куди вона сподівалася приходити і дбати про надгробок. Люсі заповнювала свої дні з доброї волі взятими обов’язками: вони надавали рамок і мети її життю, яке вона хотіла бачити якнайбільше відмінним від життя власної біологічної матері.
— Нічого,— запевнила Робін.— Ми тут даємо всьому раду.
— Точно?
— Абсолютно.
— У крематорії через повінь затримки,— пояснив Страйк.— Похорон призначено на третє березня.
На цю дату в Робін була запланована поїздка до Лемінгтон-Спа, де вона хотіла потрапити на виставку Пола Сатчвелла. Вона не стала про це казати Страйкові: було чути, що він зараз не здатен думати про щось інше, крім Джоан і свого життя в Корнволлі.
— Не хвилюйся,— повторила вона й додала: — Я дуже тобі співчуваю, Корморане.
— Дякую,— відповів Страйк.— Я й забув, що воно таке, організовувати похорон. Довелося вже владнати одну суперечку.
Коли він виклав плани Джоан на власний відхід, а Люсі й Тед витерли сльози, Тед запропонував, щоб учасники похорону не купували квіти, а передали пожертви до Макмілланівського фонду підтримки хворих на рак.
— ...але Люсі заперечила, що Джоан хотіла б квіти,— розповів Страйк Робін.— Я сказав, що можна запропонувати вибір. Тед на те сказав, що люди захочуть зробити і те, і те, а воно дорого, але хрін з ним. Люсі права. Джоан хотіла б квіти — і щоб багато. Вона саме за квітами оцінювала похорони інших.
Коли попрощалися, Робін посиділа за партнерським столом якийсь час, міркуючи, чи доречно буде надіслати квіти від агенції на похорон Страйкової тітки. Вона не була знайома з Джоан і боялася, що квіти на знак співчуття можуть здатися дивним чи навіть надмірним кроком. Згадалося, як минулого літа вона запропонувала забрати Страйка з будинку Джоан у Сент-Мосі на машині, а він різко відмовився, поставивши, як завше, стіну між Робін і своїм приватним життям.
Позіхаючи, Робін сіла за комп’ютер, закрила готовий файл на Листоношу, куди вносила виправлення, підвелася і пішла по пальто. Біля дверей спинилася, дивлячись на своє байдуже віддзеркалення в склі. А тоді, ніби зреагувавши на нечутну команду, повернулася до кабінету, увімкнула комп’ютер і, не дозволяючи собі засумніватися, замовила доставку до Сент-Моса вінка з темно-рожевих троянд з написом «Глибокі співчуття від Робін, Сема, Енді, Сола й Пат».
Залишок місяця Робін працювала без спочину. Вона провела останню зустріч з ведучим прогнозу і його дружиною, на якій назвала особу Листоноші й повідомила її ім’я та адресу, а також отримала від них останню виплату. Тоді на її прохання Пат запросила клієнтку з черги очікування, брокерку, яка підозрювала, що чоловік спить з нянькою. Назавтра жінка приїхала до офісу, щоб обговорити деталі та сплатити аванс.
Брокерка не дала собі клопоту приховати розчарування від того факту, що з нею зустрічається Робін, а не Страйк. Це була худа вицвіла білявка сорока двох років, чиє пересвітлене волосся зблизька скидалося на тонкий дріт. Робін вона не сподобалася, аж тоді під кінець допиту білявка заговорила про чоловіка, який збанкрутував і тепер працював з дому, годинами лишаючись наодинці з нянею.
— Чотирнадцять років,— сказала брокерка.— Чотирнадцять років, троє дітей, а тепер...
Вона сховала обличчя в тремких руках, а Робін, яка почала зустрічатися з Метью ще в школі, несподівано поспівчувала жінці, попри її несимпатичну манеру триматися.
Коли нова клієнтка пішла, Робін викликала Морриса до офісу та призначила йому перше стеження за нянькою.
