Дві доньки Полвортів, які не вирізнялися добрим вихованням, гралися серед жалобників у квача. Менша донька (Страйк так і не запам’ятав, котра з них Роз, а котра — Мел) промчала повз і на мить схопила Страйка за ноги, ніби предмет меблів, знайшла поглядом сестру та з гиготінням знову помчала геть.
— А до нас Тед прийде в суботу,— сказав Полворт, ніби нічого не сталося. Ні він, ні дружина не робили дітям зауважень, якщо ті не заважали безпосередньо їм.— Тож не хвилюйся, Діду. Про старого подбають.
— Дяка, друже,— через силу промовив Страйк. Він не плакав у церкві, жодного разу за ці жахливі дні не заплакав: було повно справ, і зайнятість стала йому розрадою. Однак доброта давніх друзів просочилася крізь усі лінії оборони: дуже хотілося як слід висловити свою вдячність, бо Полворт досі не дозволив Страйкові сказати все, що той хотів, про його допомогу Страйкові й Люсі на шляху до присмертної Джоан. Однак Страйк не встиг і рота розтулити, як до них підійшла Пенні Полворт у товаристві двох жінок. Страйк їх не знав, але обидві йому всміхнулися.
— Привіт, Корме,— мовила Пенні. Вона була чорнява, з пласким носом, і з п’ятьох років носила волосся забраним у простий практичний хвіст.— Абігаль і Лінді дуже хотіли з тобою познайомитися.
— Добридень,— без усмішки привітався Страйк. Він простягнув долоню й потиснув руки жінкам, певний, що вони бажають поговорити про його детективні звитяги, і вже роздратований тим. Сьогодні він хотів буде просто небожем Джоан. Абігаль, вочевидь, була донькою Лінді, бо якби прибрати з обличчя молодшої жінки ідеально вималювані, геометрично досконалі брови та штучну засмагу, воно стало б таким самим круглим і пласким, як у старшої.
— Вона завжди вами так пишалася,— сказала Лінді.
— Ми про вас все-все читаємо в газетах,— додала пухкенька Абігаль, мало не захихотівши.
— Над чим зараз працюєте? Але, мабуть, ви не можете сказати,— спитала Лінді, пожираючи Страйка поглядом.
— Ви, мабуть, і з королівською родиною перетиналися,— промовила Абігаль.
«Чорт!»
— Ні,— відповів Страйк.— Вибачте, хочу курити.
Він розумів, що образив їх, але начхати. Відходячи геть від гурту біля вікна, він уявив, як засудила б його поведінку Джоан. Невже так важко розважити її подруг, розповівши про свою роботу? Джоан хотіла б, щоб Страйк хвалився: небіж був їй мов син. Страйк раптом згадав — по всіх тих днях, коли мучився докорами сумління,— чому так старанно уникав повернень до містечка: бо тут повільно задихався під гнітом чайної порцеляни, мереживних серветок і задушливої гордості Джоан, а ще — цікавості сусідів і косих поглядів на протез, кинутих буцімто непомітно.
Тупаючи коридором, Страйк дістав мобільний і без задньої думки набрав Робін.
— Привіт,— відповіла вона, здається, трохи здивувавшись дзвінку.
— Привіт,— озвався Страйк і затримався на порозі готелю, зубами витягаючи цигарку з пачки. Він перейшов через дорогу й закурив, споглядаючи узбережну мілизну.— Просто хотів спитати, як справи, і подякувати.
— За що?
— За квіти від агенції. Для родини це було важливо.
— А,— озвалася Робін.— Добре... Як минув похорон?
— Та наче як... ну, похорон,— відповів Страйк, дивлячись на мартина, який хитався на спокійних хвилях.— А в тебе є новини?
— Власне, є,— по миті вагання відповіла Робін,— але, мабуть, тепер неслушний час. Я все розповім, як ти...
— Тепер дуже слушний час,— відповів Страйк, якому кортіло нормальності, кортіло поговорити про щось, не пов’язане з Джоан, утратою, Сент-Мосом.
Тож Робін розповіла йому про свою розмову з Полом Сатчвеллом. Страйк мовчки слухав.
— ...а тоді сказав, що я — суче мале стерво,— закінчила Робін,— і пішов.
— Господи Ісусе,— у щирому захваті вигукнув Страйк. Річ була не тільки в тому, що Робін витягнула з Сатчвелла так багато, а й у тому, що саме вона дізналася.
— Я тут, власне, саме сиділа й переглядала архіви з телефону... я в машині, скоро виїду до Лондона. Бланш Дорис Сатчвелл померла
— Ще б пак,— погодився Страйк,— і це дає йому мотив, бо якби він вирішив, що Марго може піти до поліції...
— Саме так. А що ти думаєш про знайомство з Дженіс? Чому вона не сказала нам, що знала Сатчвелла?
— Слушне питання,— мовив Страйк.— А повтори — що саме він казав про Дженіс?
— Коли я йому сказала, що, зі слів Дженіс, Марго бачили в Лемінгтон-Спа, він назвав її скандалісткою і натякнув, що вона хотіла повісити зникнення Марго на нього.
— Дуже цікаво,— мовив Страйк, мружачи очі на мартина на хвилях: той зосереджено дивився на обрій, обернувши туди свій хижий загнутий дзьоб.— А скажи ще раз, що там було про Роя?
— «Мамій», «упертий, як віслюк»,— повторила Робін.— Але від кого він це чув, Сатчвелл не сказав.
— На Дженіс ніби не схоже, але Хтозна,— сказав Страйк.— Хай там що, ти збіса добре попрацювала, Робін.
— Дякую.
