— Ви наче казали, що про роботу вона не розповідала?
— Конкретно це вона мені сказала. Вони посварилися. Не знаю. Сказала між іншим. Сказала, що медсестра їй не подобається,— повторив Сатчвелл.
Під обвітреною шкірою ніби проступила жорстка маска: дещо комічного зморшкуватого милого діда змінив злий одноокий старигань. Робін згадалося, як у Метью ощирювалася нижня половина обличчя, ніби морда в злого собаки, але вона не злякалася. Вона відчула в Сатчвеллі той самий лукавий інстинкт самозбереження, який бачила в своєму колишньому чоловікові. Сатчвелл, може, і хоче помститися Марго чи дружинам, які його покинули, але не стане давати Робін ляпас посеред повного людей пабу в місті, де живе його сестра.
— Ви розсердилися,— сказала Робін.
— Για χαρη τον[11],
— Це не Дженіс вигадала. Ми поспілкувалися з удовою містера Рамеджа, і вона підтвердила, що чоловік і іншим людям розповідав про зустріч зі зниклою жінкою...
— Що ще тобі розповіла ця Дженіс? — знову спитав Сатчвелл.
— Про вас вона нічого не казала,— відповіла Робін, яку тепер пожирала цікавість.— Ми навіть не знали, що ви були знайомі.
— Але вона заявила, що Марго після зникнення бачили в Лемінгтон-Спа? О ні, ця жінка точно знала, що робить.
Сатчвелл з’їв ще один шматочок картоплі, тоді раптом підвівся і пройшов повз Робін. Озирнувшись, вона побачила, що він заходить до чоловічого туалету. Ззаду він здавався старішим, ніж спереду: крізь біле волосся виднілася рожева потилиця, джинси обвиснули.
Робін вирішила, що Сатчвелл вважає розмову закінченою. Однак вона мала ще один козир у рукаві: можливо, небезпечний, але краще його розіграти, ніж дозволити допиту отак закінчитися, коли питань стало більше, ніж відповідей.
Сатчвелл повернувся тільки за п’ять хвилин, і Робін бачила, що він себе накрутив за цей час. Він не став сідати, а став над нею і заявив:
— Ти не детектив. Ти бісова журналістка.
Знизу його черепашача шия особливо впадала в око. Ланцюг, бірюза, срібло, довге волосся — все це тепер здавалося карнавальним костюмом.
— Можете подзвонити Анні Фіппс і спитати, якщо хочете,— відповіла Робін.— Я маю її номер. Самі подумайте, нащо пресі цікавитися вами, коли минуло стільки років?
— Я ними ситий по горло з минулого разу. Все, я йду. Не хочу цього більше. Я маю одужувати після операції.
— Останнє питання,— сказала Робін,— яке ви точно захочете почути.
Цього трюку вона навчилася в Страйка: тримайся спокійно, проте тисни. Нехай людина стривожиться: що ще ти маєш?
Сатчвелл розвернувся. Погляд єдиного ока був твердий. Більше не було й тіні флірту, ніякого бажання виявляти до неї ласку; тепер Робін сприймалася як рівня — як ворог.
— Присядете? — спитала Робін.— Це недовго.
На мить завагавшись, Сатчвелл опустився на свій стілець. Тепер його кудлата голова перекривала голову оленя, яка висіла на стіні ззаду. З того місця, де сиділа Робін, скидалося, ніби роги ростуть просто з білого волосся, що тонкими кучерями опадало йому на плечі.
— Марго Бамборо знала дещо, що ви хотіли приховати,— сказала Робін.— Так?
Сатчвелл сердито глянув на неї.
— Щось про сон і подушку? — провадила Робін.
Усі риси його обличчя напружилися; Сатчвелл став схожий на стерв’ятника. Зморшкуваті, спалені сонцем груди під білим волоссям провалилися; він видихнув.
— Таки розповіла комусь? Кому? — Робін не встигла нічого сказати, як він уже провадив сам: — Чоловікові, га? Чи отій ірландській паскудниці?
Його щелепи працювали, жуючи повітря.
— Не можна було їй казати,— промовив Сатчвелл.— Яку тільки дурню не зробиш, коли п’яний і закоханий, чи що там було між нами. А тоді я стільки років боявся, шо вона...
Він замовк.
— Вона згадала про це, коли ви знову зустрілися? — спитала Робін, намацуючи шлях, вдаючи, що знає більше, ніж насправді.
— Вона спитала, як там моя бідна мама,— відповів Сатчвелл.— Я був подумав, шо вона натякає... Але, мабуть, ні. Мабуть, як стала лікаркою, то зрозуміла, змінила погляди... Надивилася на таких, як Бланш. На життя, яким не варто жити.
Він трохи подався уперед і додав:
— І все одно я думаю, шо то був сон. Шо ще? Мені було шість років. Мені все наснилося. А навіть коли й ні, вони обидві мертві, і різниці тепер уже немає. Моя старенька мама померла у вісімдесят дев’ятому. Вже нічого в бідолахи не спитати. Мати-одиначка, крутилися як могла... То милосердя,— додав Сатчвелл,— припинити страждання іншої людини. Милосердя.
Він підвівся, страшно блідий під засмагою, зі змарнілим обличчям, розвернувся і пішов був геть, але раптом розвернувся і швидко підійшов до Робін. Його щелепа рухалася.
— Я думаю,— заявив Сатчвелл якомога ядучіше,— що ти — суче мале стерво.
І після того він пішов зовсім.
У Робін навіть пульс не прискорився. Вона відчувала переважно піднесення. Відсунувши сумнівні закуски, вона підтягнула до себе металеве відерце, яке Сатчвелл покинув, і доїла після художника картоплю.
