— У вас був Карл Оукден? — різко спитав Страйк.
— Був,— кивнула Дженіс,— і хоч би ноги витер. Натоптав мені тут собачим гівном.
— Чого він хотів? — спитав Страйк.
— Та прикинувся, шо зайшов спитать, як справи,— відповіла Дженіс.— Можна було б подумати, шо стільки років минуло, я його не впізнаю... але він не сильно змінився, правду кажучи. Коротше кажучи, він сидів у тому самому кріслі, шо тепер ви, і патякав усяке про давні добрі часи і про те, як тепло його мама про мене згадувала... ха! Шоб Дороті Оукден про мене добре слово сказала? Та Дороті нас з Айрін за хльорок мала, бо, бачте, спідниці короткі, удвох ходимо до пабу...
Дженіс кинула на Страйка уважний погляд.
— Карл про вас згадував. Питав, чи я з вами вже знайома. Він, знаєте, написав книжку про Марго, але в книгарні її так і не завезли, то він з того досі злиться. Вже мені все розповів. Думає написати нову книжку, і цього разу зацікавився вами. Славетний детектив розслідує справу... або терпить поразку. Карлові і те, і те згодиться.
— А що такого він говорив про Бреннера? — спитав Страйк, вирішивши подумати про наслідки втручання в справу самопроголошеного біографа потім.
— Сказав, що Бреннер був садистом, а я ж тут заступалася за доктора Бреннера... але ви мені тепер отаке сказали про Дебору Аторн...
— Оукден назвав Бреннера садистом? Сильна заява.
— От я собі те саме подумала. Карл його ніколи не любив, сказав, шо доктор Бреннер часто приходив до Дороті... я про це не знала... обідав з ними в неділю і все таке.
— Якщо Оукден знову до вас прийде,— сказав Страйк,— раджу його не пускати. Він, знаєте, сидів. Видурював гроші у...— він мало не сказав «старих»,— у самотніх жінок.
— О! — вражено вигукнула Дженіс.— Ти ба! Треба попередити Айрін. Він казав, шо далі до неї піде.
— І що, він цікавився переважно Бреннером, коли приходив?
— Та ні,— відповіла Дженіс.— Цікавився він, власне, вами, але так, про Бреннера ми говорили найбільше.
— Місіс Бітті, а у вас ще є некролог Бреннера, про який ви казали? Ви наче згадували, що вирішили його зберегти.
— А,— мовила Дженіс, кинувши погляд на нижню шухляду серванта,— так... Карл теж хтів на нього подивитися, коли взнав, шо він у мене є...
Вона підвелася з дивана й пішла до серванта. Опустилася навколішки, тримаючись за коминкову полицю, висунула шухляду й заходилася шукати.
— Трошки бардак у мене в цих вирізках. Айрін думає, шо я з глузду з’їхала з цими газетами,— сказала Дженіс, копирсаючись у паперах.— Вона сама зроду не цікавилася новинами чи політикою, а от я завжди все цікаве вирізаю: знаєте, якісь замітки про медицину, а ше, не брехатимуу, люблю історії з життя королівської родини...
Вона потягнула за край картонної папки.
— ...Айрін хай собі думає шо хоче, а я не бачу, шо тут поганого... вирізати й зберегти... історію...
Папку нарешті вдалося витягнути.
— ...з життя,— закінчила Дженіс і навколішках підібралася до журнального столика.— І шо тут хворобливого? Наче фото зберегти, нема різниці.
Вона розгорнула папку й почала перебирати вирізки. Деякі пожовкли від старості.
— Бачите? Для Айрін вирізала,— сказала Дженіс, показуючи статтю про базилік священний.— Допомагає при проблемах травлення, я була подумала, хай Едді для неї висадить у садку. Вона приймає стільки таблеток для травлення, шо шкоди більше, ніж користі, але Айрін з тих, хто в медицину без пігулок не вірить...
Дженіс зітхнула, показуючи Страйкові пам’ятну передовицю:
— Принцеса Діана. Я так її любила...
— Дозволите? — спитав Страйк, потягнувшись по вирізки.
— На здоров’я,— відповіла Дженіс, над окулярами подивившись на аркуші в руках у Страйка.— Ото дуже цікава стаття про діабет. Відколи я звільнилася, у медицині багато нового. У хрещеника перший тип... я стараюся бути в курсі всіх змін і прогресу... а ото в другій руці у вас стаття про малого, шо вмер від перитоніту, так?
— Так,— відповів Страйк, глянувши на бурий від старості аркуш.
— Ага,— гірко сказала Дженіс, перебираючи вирізки,— я тому і стала медсестрою. Мені воно після тої статті спало на думку. Жив по сусідству від нас, як я сама була мала. Я вирізала статтю, шоб мати хоч якесь його фото... всі очі виплакала. Викликали лікаря,— з холодом у голосі додала Дженіс,— а він не приїхав. До дитини з середнього класу приїхав би, то всі розуміли, а малий Джонні Маркс із Бетал-Ґріну хай конає, кому він треба... лікаря потім критикували, але не покарали... От знаєте, не терплю я, коли до людей по-різному через те, де вони народилися.
Не помічаючи іронії, вона перебрала ще кілька статей про королівську родину і здивовано пробурмотіла:
— А де ж доктор Бреннер?
Тримаючи кілька вирізок у руках, вона так само навколішках підповзла до висунутої шухляди й покопалася там знову.
— І тут нема,— промовила Дженіс, повернувшись за журнальний столик.— Чудасія.
— Ви не думаєте, що вирізку міг забрати Оукден? — спитав Страйк.
Дженіс звела очі.
