— Я ж тобі пояснювала,— сказала вона до заінтригованого Страйка, якому день здавався неймовірно спекотним. Не вперше здивувавшись, що це за проблема з жінками, які вічно відчувають неіснуючий холод, Страйк закурив цигарку, дочекався біля «лендровера», поки Робін купить паркувальний талон, а потім рушив разом з нею до Гранд-Параду — широкої вулиці, яку можна було назвати набережною.
— «Савой»,— пирхнув Страйк, читаючи назви великих готелів, з верхніх вікон яких, понад сумнів, видно було море.— «Кворн». «Четсворт».
— Не глузуй,— сказала Робін.— У дитинстві я обожнювала їздити в Скегнесс.
— «Аллардис» має бути отам,— мовив Страйк, указуючи на широку Скарбро-авеню, коли вони переходили дорогу.— Так, це він — ота будівля з синім тентом.
Вони зупинилися на розі, біля велетенського псевдотюдорівського готелю, де були ще м’ясний ресторан і кав’ярня. Любителі раненько випити пива чи кави сиділи надворі за столиками, насолоджуючись сонечком.
— Чудове місце для спостереження,— сказав Страйк, указавши на один зі столиків на тротуарі.— Я б залюбки випив чашку чаю.
— Окей, я замовлю,— зронила Робін.— І мені все одно треба в туалет. Сам йому зателефонуєш — чи краще це зробити мені?
— Я сам,— озвався Страйк, уже опускаючись на стілець і дістаючи мобільний.
Коли Робін зникла в барі, Страйк запалив цигарку, а потім, не відриваючи очей від входу в готель, набрав номер «Аллардису». Той стояв у ряду вісьмох високих червоних будівель, частину з яких перетворили на невеличкі пансіони зі схожими зубчастими поліхлорвініловими тентами над входом. Майже в усіх вікнах висів білосніжний тюль.
— «Аллардис», доброго ранку,— озвалася в телефоні шотландка сухим, майже роздратованим тоном.
— Стів є? — запитав Страйк, вдаючи недбалість і впевненість.
— Це ти, Баррі, дорогенький?
— Ага,— зронив Страйк.
— Він уже в дорозі,— сказала вона.— Вибач, було небагато. Але зроби мені ласку, Баррі, не надто його затримуй, бо нам тут треба перестелити чотири ліжка, а ще він повинен привезти мені молока.
— Ясно,— мовив Страйк і, не бажаючи зайвим складом виказати, що він не Баррі, відключився.
— Він там? — запитала Робін нетерпляче, опускаючись на стілець навпроти Страйка. Вона помила в туалеті руки, і вони досі були вологі, бо вона страшенно квапилася знову приєднатися до Страйка.
— Ні,— відповів Страйк, струшуючи попіл у маленьке рожеве металеве відерце, яке стояло на столі замість попільнички.— Він щось доставляє хлопцю тут неподалік і скоро повернеться, тільки ще молока купить.
— О,— тихо зронила Робін, озираючись через плече на тент королівського синього кольору, де кучерявими білими літерами писалася назва «Аллардис».
Бармен виніс два металеві чайнички й порцелянові чашки, і детективи почали мовчки пити чай: Страйк не відривав пильного ока від «Аллардису», а Робін — від Гранд-Параду. Море від очей затуляла широка різнокольорова вивіска на вході до Скегнесського пірсу, де, серед інших принад, рекламувався заклад з оптимістичною назвою «Голлівуд. Бар і їдальня». Гранд-Парадом туди-сюди їздили старші люди на інвалідних електроскутерах. Гуляли родини з морозивом у руках. Тротуарами чалапали за господарями мальтійські болонки з чубатими хвостами, товстенькі мопси й засапані чихуахуа.
— Корморане,— зненацька пробурмотіла Робін.
З-за рогу на Скарбро-авеню щойно завернув чоловік з великою торбою. Над вухами його сиве волосся було коротко підстрижене, проте кілька довгих пасом він зачесав на широку лисину над пітним чолом. Похилі плечі й зацькований вираз обличчя виказували в ньому людину, яку життя навчило мовчазного послуху. На пивному животі напиналася та сама бірюзова футболка, що й на фото з караоке. Датвейт перейшов дорогу, піднявся на три сходинки, які вели до дверей «Аллардису», і зник з очей — тільки сонце зблиснуло на шибці.
— Ти вже розплатилася? — запитав Страйк, допиваючи чай і відставляючи порожню чашку на тарілочку.
— Так.
— Тоді ходімо,— мовив Страйк, опускаючи цигарку в металеве відерце й підводячись на ноги,— поки він не пішов нагору перестилати ліжка.
Вони перейшли дорогу з максимальною швидкістю, на яку був здатен Страйк, і ступили на сходи, пофарбовані в блакитний колір. Під вікнами першого поверху висіли кошики з фіолетовими петуніями, а шибку на дверях прикрашав цілий розсип наліпок, одна з яких повідомляла, що це тризірковий готель, а інша просила гостей витирати ноги.
Про їхній прихід оголосило теленькання дзвоника. Порожній коридор був вузенький, сходи застелені темною синьо-зеленою шотландкою. Страйк і Робін лишилися чекати біля столу, заваленого буклетами про місцеві туристичні принади, вдихаючи суміш смажених страв і освіжувача повітря з різким трояндовим ароматом.
— ...а Пола купила нові лампи у солярій,— почувся голос із шотландським акцентом, і з-за дверей по праву руч з’явилася жінка з короткою стрижкою; волосся в неї було пофарбоване в канарково-жовтий колір. Між бровами пролягла глибока вертикальна зморшка. Футболку й синю спідницю прикривав фартух з малюнком волохатої шотландської корівки, а з-під подолу стирчали голі ноги в сандаліях.
