Кілька хвилин вони їли мовчки. Салонепроникна обгортка на тацях була прикрашена старими сторінками з газети «Мірор». «Пол залишає ,,Бітлз“». Були ще й малюнки з непристойних листівок: пишногруда блондинка в ліжку зі своїм літнім босом казала: «Бізнес, мабуть, на підйомі. Ви ще ніколи не загадували мені стільки понаднормової роботи». Це нагадало Робін секретарку Джемму, яка, мабуть, уже подзвонила за вигаданим номером, залишеним їй Робін, і збагнула, що не тільки її колишній бойфренд «Енді» насправді не той, за кого себе видає. Але в Робін на телефоні залишився запис усього, що Джемма розповіла про те, як Мутний торгував конфіденційною інформацією, а Пат просто зараз розшифровує його, перетворюючи на сухий документ, за яким неможливо ідентифікувати інформатора. Незабаром Мутний, сподівалася Робін, утратить роботу, а якщо пощастить, то й перед судом постане.
Довгі ряди атракціонів обабіч дороги ховали від очей море. Вдалині виднілося чортове колесо, кабінки якого мали форму монгольф’єрів у пастельних кольорах. Неподалік вивищувалася на сто футів у повітря велетенська гімнастична драбина для дорослих, з канатами й шинами на мотузках. Спостерігаючи за людьми, які на страховці долають перешкоди, Робін відчула дивну суміш задоволення й меланхолії: можливість несподіваного розвитку у справі Бамборо, смачна риба з картоплею, товариство Страйка й тепле сонечко тішили її, але їй також пригадувалися дитячі перегони з братом Стівеном на отому узбережжі, яке зараз приховане від очей,— маленька Робін дуже хотіла добігти до віслюків перша, щоб першою й обирати. Чому, коли дорослішаєш, спогади про невинні роки так жалять? Чому пам’ять про дівчинку, яка вважала себе невразливою, яка ніколи не стикалася з жорстокістю, приносять більше болю, ніж утіхи?
Дитинство в неї було щасливе, на відміну від Страйкового, тож звідки біль? Кілька років поспіль улітку на вихідних Робін змагалася з братами, щоб покататися на чорному віслюку, якого звали Нодді і якого, понад сумнів, давно нема на світі. Можливо, усвідомлення нашої смертності додає солодким спогадам гіркоти? Можливо, подумала Робін, коли Аннабель підросте, вона привезе її сюди й уперше покатає на віслюку. Гарна була ідея, але Робін мала сумніви, що Стівен і Дженні захочуть провести вихідні в Скегнессі. Двоюрідна бабуся Аннабель виїхала з Бостона, тож більше в цій місцевості родичів не лишилося. Часи змінюються, і так само змінюється дитинство.
— Що з тобою? — запитав Страйк, зазираючи Робін в обличчя.
— Нічого, все гаразд,— озвалася вона.— Просто подумала... За кілька тижнів мені буде тридцять.
Страйк пирхнув.
— Ну, від мене ти співчуття не дочекаєшся,— мовив він.— За місяць після тебе мені буде сорок.
Він відкупорив бляшанку кока-коли й відпив. Робін проводжала очима родину, яка проходила повз: усі четверо їли морозиво, а за ними бігла перевальцем такса, обнюхуючи прикрашений британським прапором пакет, що звисав з руки батька родини.
— Як гадаєш, Шотландія відділиться?
— Захоче незалежності? Можливо,— озвався Страйк.— Опитування про це свідчать. Барклей вважає, що це може статися. Він розповідав мені про своїх старих приятелів з малої батьківщини. Вони мені дуже нагадали Полворта. Така сама ненависть до цифр, такі самі обіцянки райдужних перспектив і рожевих поні, щойно вони звільняться від Лондона. А коли хтось указує на небезпеки чи труднощі, то він панікер. Фахівці нічого не розуміють. Цифри брешуть. «Гірше не буде...»
Страйк закинув до рота трохи картоплі, пожував, проковтнув і провадив:
— Але життя мене навчило, що завжди може стати гірше. Я вважав, що мені не пощастило, а потім у наше відділення привезли хлопця, якому вибухом відірвало обидві ноги і геніталії.
Він ще ніколи не розмовляв з Робін про наслідки поранення, яке перемінило його життя. Як по правді, взагалі мало згадував у розмовах свою відсутню ногу. Після тієї підігрітої віскі розмови в темному офісі, подумала Робін, бар’єр упав.
— Усі шукають одного простого рішення,— сказав Страйк, доїдаючи картоплю.— «Один секретний прийом, щоб живіт спласнув назавжди». Я на таку рекламу не ведуся, але розумію, чому ведуться інші.
— Переписування історії — це ж така принадна ідея, правда? — сказала Робін, не відриваючи очей від фальшивих монгольф’єрів, які крутилися заданою траєкторією.— Поглянь на Датвейта: що кілька років він змінював ім’я і знаходив нову жінку. Хіба не диво — переписати історію цілої країни? Бути до цього дотичним?
— Ага,— мовив Страйк.— Звісно, люди вважають, якщо візьмуть участь у великій справі, яка принесе зміни, вони теж зміняться.
— Хіба погано хотіти чогось ліпшого чи чогось іншого? — запитала Робін.— Хіба погано хотіти змін на краще?
— Аж ніяк,— сказав Страйк.— Але, з мого досвіду, люди по-справжньому змінюються дуже рідко, бо це збіса важка праця порівняно з ходінням у колонах і маханням прапорами. У цій справі хіба трапилася нам бодай одна людина, що радикально відрізнялася від того, якою вона була сорок років тому?
— Не знаю... Гадаю, я змінилася,— сказала Робін — і відчула ніяковість, що вимовила це вголос.
