— «Марш західняків»?
— Він.
— А чому їм так кортить довести лондонцям, що вони — істинні бійці? Хіба це не аксіома?
— Лондон такий,— озвався Страйк, переходячи дорогу,— дратує всіх.
— А я люблю Лондон.
Вони проминули фонтан, у центрі якого була статуя Веселого Рибалки — опасистого бородатого моряка, який біжить підстрибом на вітру і який уже ціле століття з’являється на рекламних плакатах Скегнесса, і пішли через гладеньку бруківку до узбережжя.
Нарешті вони побачили те, що так захотілося побачити Страйкові: під барвінковим небом — безмежний обшир рівного океану халцедонового кольору. Далеко в морі, псуючи виднокрай, вишикувалася армія високих білих вітряків, і хоча сам Страйк насолоджувався холодним бризом, який віяв з океану, проте нарешті зрозумів, навіщо Робін узяла з собою шалик.
Страйк мовчки курив, а прохолодний вітер навіть не міг скуйовдити його кучеряву чуприну. Страйк думав про Джоан. Тільки тепер він збагнув, що її вибір останнього місця спочинку дозволить родичам провідувати її могилу щоразу, коли вони приїжджатимуть на Британське узбережжя. Джоан, яка народилася й виросла в Корнволлі, знала, що в них усіх живе потреба час до часу возз’єднуватися з морем. І тепер, навідуючись на узбережжя, вони віддаватимуть шану не тільки хвилям, а і їй.
— Це були улюблені квіти Джоан — рожеві троянди,— сказав він за деякий час.— Які ти надіслала на похорон.
— Ой, справді? — зронила Робін.— Я... ну, я собі намалювала приємний образ Джоан — з того, що ти мені розповідав, і... мені здалося, що рожеві троянди личитимуть їй.
— Якщо агенція колись збанкрутує,— мовив Страйк, коли вони обоє відвернулися від моря,— ти зможеш повернутися в Скегнесс і влаштуватися провидицею.
— Теж ніша,— сказала Робін, коли вони рушили назад до стоянки,— вгадувати улюблені квіти небіжчиків.
— Віслюків нема,— зронив Страйк, озираючись через плече на узбережжя.
— Що ж, так і буде,— лагідно відповіла Робін.— Та й ти, боюся, трохи забагато важиш.
Наступного вечора Страйк і Робін сиділи разом з одного боку партнерського столу. Вперше з того вечора, коли Страйк підбив їй обидва ока, вони залишилися в офісі наодинці. Цього разу світло горіло, в руках у них не було склянок з віскі, але обоє добре пам’ятали все, що трапилося минулого разу, і, сидячи разом перед монітором, обоє відчували деяку ніяковість, яка у Страйка виражалася в різкішому тоні, а в Робін — у тому, що вона зосередилася на питаннях, які хотіла поставити Глорії.
О шостій — тобто о сьомій за часовим поясом Глорії — Страйк набрав номер Глорії, і після хвильки тривожного очікування почувся дзвінок, і на екрані з’явилася трохи знервована жінка, яка сиділа в кабінеті, заставленому книжками. На стіні позаду неї висіла велика родинна світлина: сама Глорія, її показний чоловік і троє дорослих дітей, усі в білих сорочках і всі винятково привабливі.
З усіх людей, з якими вони познайомилися і яких описували
— Доброго вечора,— нервово привіталася Глорія.
— Доброго вечора,— одностайно відповіли Страйк і Робін.
— Дуже приємно, що ви погодилися поговорити, місіс Жубер,— сказав Страйк.— Ми дуже вдячні.
— Нема за що,— ввічливо відповіла Глорія.
Робін не очікувала настільки бездоганної вимови після того, як Айрін Гіксон описала її як дівчинку з важким минулим, але ж, звісна річ, як і Пол Сатчвелл, Глорія вже прожила за межами рідної країни довше, ніж на батьківщині.
— Ми вже давно хотіли побалакати з вами,— мовила Робін.
— Так, я дуже перепрошую,— озвалася Глорія.— Бачте, мій чоловік Гюґо не розповів мені про ваші повідомлення. Останнього вашого листа я знайшла в кошику, і то випадково. Тоді й зрозуміла, що ви намагалися зв’язатися зі мною. Гюґо... ну, він гадав, що так буде ліпше.
Робін пригадала той випадок, коли Метью, намагаючись завадити Робін повернутися в агенцію, стер повідомлення, яке Страйк залишив на автовідповідачі. І здивувалася, що Глорія, схоже, зовсім не ображається на втручання чоловіка в її особисте життя. Мабуть, Глорія вміла читати думки, бо мовила:
