Страйк показав водійське посвідчення, і його провели всередину, де він побачив рамку металошукача, як в аеропорту. Неминучий, проте добродушний подив викликало пронизливе незадоволення металошукача Страйковою металевою ногою, і довелося підтягнути холоші штанів, щоб довести: зброї в нього немає. Після обшуку йому дозволили приєднатися до доктора Ранбіра Біджрала, який чекав на нього потойбіч рамки,— це був худорлявий бородатий психіатр, чия розстебнута на шиї жовта сорочка вирізнялася яскравою плямою на тлі тьмяної сіро-зеленої кахляної підлоги, білих стін і важкого повітря, притаманного будь-якому медичному закладу: відгонило дезінфекторами і смаженою їжею, і ще домішувалася нотка ув’язненого людського духу.
— Маємо ще двадцять хвилин, перш ніж Денніс буде готовий зустрітися з вами,— сказав доктор Біджрал, ведучи Страйка моторошно порожнім коридором через численні бірюзові двері.— Ми чітко стежимо за пересуваннями пацієнтів, і завжди виникають труднощі, коли треба його кудись вести. Дуже важливо, щоб він не зустрівся з кимсь із пацієнтів, які його недолюблюють, розумієте. Він тут не дуже популярний. Почекаємо в моєму кабінеті.
Страйк добре був знайомий з лікарнями, проте ще не бував у такій, де в коридорах не чути ані штовханини, ані човгання пацієнтів. Порожнеча грала на нервах. Проминули чимало замкнених дверей. Назустріч пройшла невисока санітарка в темно-синьому однострої. Вона всміхнулася до Страйка, і він усміхнувся у відповідь.
— У вас тут і жінки працюють,— трохи здивовано зронив він.
— Звісно,— озвався Біджрал.
Страйк чомусь уявляв, що співробітники тут — усі чоловіки, хоч і знав, що в чоловічих в’язницях працюють і жінки-наглядачки. Біджрал штовхнув двері невеличкого кабінету, який нагадував перероблену маніпуляційну: фарба на стінах лущилася, а вікна були заґратовані.
— Сідайте,— махнув Біджрал на крісло навпроти його столу та з трохи силуваною ввічливістю запитав,— добре доїхали? Ви з Лондона?
— Так, дорога була приємна,— відповів Страйк.
Сівши за стіл, доктор Біджрал набув діловитого вигляду.
— Що ж, гаразд: ми вам дамо сорок п’ять хвилин з Крідом.
— Сорок п’ять хвилин,— повторив Страйк.
— Якщо Денніс хоче зізнатися ще в одному вбивстві, цього часу цілком достатньо,— сказав Біджрал,— але... можна я говоритиму чесно, містере Страйк?
— Певна річ.
— Якби вирішувала команда Деннісових лікарів, ми, мабуть, не дозволили б ваш візит. Знаю, міністерство юстиції вважає, що слід дати Бамборо і Такерам останній шанс розпитати Денніса про їхніх родичів, але...
Відкинувшись на кріслі, Біджрал зітхнув.
— ...він — класичний соціопат, розумієте, в чистому вигляді. Йому вищою мірою притаманна вся темна трійця — нарцисизм, мак’явеллізм і психопатія. Лицемірний, садистичний, нерозкаяний і неймовірно самозакоханий.
— То ви не фан? — пожартував Страйк, і лікар дозволив собі казенну усмішку.
— Розумієте, проблема в тому, якщо він під час вашого допиту зізнається ще в одному вбивстві, це зарахується вам. А Денніс такого не витримає — він не дозволить, щоб чиєсь виявилося зверху. Звісно, він дав дозвіл на ваш візит, та я гадаю, він погодився, лише щоб потішити власне еґо, особливо якщо його допитуватиме людина, про яку писали в газетах, і я гадаю, він сподівається, що зможе маніпулювати вами і зробить з вас такого собі адвоката. Він давно вже намагається вирватися з лікарні й повернутися до в’язниці.
— Мені здавалося, він відчайдушно хотів потрапити сюди?
— Колись хотів,— сказав Біджрал.— Як вам, певно, відомо, у в’язничній системі завжди існує ризик, що резонансні сексуальні злочинці зазнають нападу. Мабуть, ви читали в газетах, що якийсь чоловік мало не виколов йому око загостреним держаком ложки. Коли Денніса тільки засудили, він хотів потрапити у Бродмур, проте тоді ще не було підстав поміщати його в лікарню. Психопатію як таку вилікувати неможливо.
— Що ж змінилося?
— У в’язниці з ним дуже важко було впоратися. Він примудрився підбурити юного злочинця з синдромом Аспергера накласти на себе руки. За це його перевели в одиночну камеру. Зрештою його протримали там майже рік. Він завів звичку поночі відтворювати те, що відбувалося в підвалі на Ліверпуль-роуд: горлав цілу ніч на різні голоси — то за себе, то за жінок. Цього не могли слухати навіть наглядачі, не те що ув’язнені.
Після одинадцятьох місяців у одиночці в нього з’явилися суїцидальні думки. Спершу він оголосив голодування. Далі намагався прокусити власні зап’ястки, бився головою об стіну. Його оглянули, визнали психічно хворим і перевели сюди.
Він провів у нас кілька місяців — і тут заявив, що вдавав психічну хворобу,— це так схоже на Денніса! Ніхто ж не може бути розумнішим за нього. Та як по правді, його психічний стан, коли його щойно перевели до нас, був дуже важкий, і знадобилося багато місяців медикаментозного лікування і психотерапії, щоб він припинив ранити себе й намагатися накласти руки.
— А тепер він хоче вирватися звідси?
