— Соле, я вважаю, що час підключити до справи Гатчинса. Хай спробує щось добути з самого Мутного,— сказала Робін.
— Гаразд, але перш ніж приймати рішення, може, я подзвоню Страйкові і...
— Страйкові ти не дзвонитимеш,— відповіла Робін, починаючи сердитися.— Його тітка... у нього вистачає клопоту в Корнволлі...
— Ти дуже мила,— зі смішком відповів Моррис,— але я впевнений, що Страйк захоче...
— Він лишив мене за головну,— сказала Робін, уже розлючена,— і я кажу, що далі тобі до цієї дівчини зась. Вона не знає нічого корисного, і якщо далі на неї тиснути, це може створити проблеми для агенції. Будь ласка, облиш це. Завтра візьмешся за Листоношу, а я скажу Енді перейти на Мутного.
Виникла пауза.
— Я тебе засмутив, так? — спитав Моррис.
— Ні, не засмутив,— відповіла Робін. Урешті-решт, «засмутив» і «розізлив» — різні речі.
— Я зовсім не хотів...
— Ти мене не засмутив, Соле. Я просто нагадую тобі, що саме погодили ми на нараді.
— Гаразд,— озвався Моррис.— Добре. Слухай... ти чула анекдот про шефа, який сказав секретарці, що в компанії проблеми?
— Hi,— крізь зціплені зуби відповіла Робін.
— Каже такий: «Доведеться продати телевізор, шафу й диван з кабінету...» А вона: «Але чому диван, мене що, звільнено?»
— Ха-ха,— відповіла Робін.— Добраніч, Соле.
«Нащо я сказала оте „ха-ха“?» — сердито запитала в себе Робін, відкладаючи мобільний.— Чому не сказала, щоб не розповідав мені більше тупих анекдотів? Можна було взагалі промовчати! І нащо я вибачилася, що прошу його робити домовлене на нараді? Чого я його підмаслюю?»
Вона пригадала всі ті рази, коли прикидалася перед Метью. Удавані оргазми — ніщо порівняно з удаванням, ніби всі ті історії з клубу регбі, уже двадцять разів розказані, досі смішні й цікаві, хоча кожна з тих історій просто виставляла його найрозумнішим і найдотепнішим чоловіком на світі.
«Нащо ми це робимо? — спитала себе Робін, бездумно беручи „Демона з Райського парку".— Нащо так стараємося тримати мир, не сердити їх?»
«Бо вони,— відповіли їй сім примарних чорно-білих облич позаду портрета Денніса Кріда,— здатні на страшні речі, Робін. Ти знаєш, на які: глянь на шрам у себе на руці, пригадай маску горили».
Проте Робін знала, що підіграла Моррисові з іншої причини. Вона не думала, що Моррис стане буйним чи жорстоким, якщо вона не буде сміятися з дурних анекдотів. Ні, тут інше. Робін, єдина донька в родині, де багато синів, змалечку була навчена всім підігрувати, навіть попри той факт, що мама в неї була цілком емансипована. Так сталося не навмисно, але на психотерапії, куди Робін ходила після нападу, на згадку про який лишився шрам у неї на руці, вона зрозуміла, що змалечку грала роль «безпроблемної дитини», яка не нарікає, яка завжди слухається. Робін була на рік старша за Мартина, «проблемну дитину» Еллакоттів: некерованого й упертого, несхильного до навчання чи сумлінності; маючи двадцять вісім років, він досі жив з батьками; з ним серед братів у Робін було найменше спільного. (Однак саме Мартин зацідив Метью в обличчя в день її весілля, а коли вона востаннє навідувалася додому, то мимоволі обійняла його, коли брат почув, скільки клопоту завдає Метью з розлученням, і запропонував знову натовкти йому пику).
Холодний дощ бризкав на шибку позаду обіднього столу. Вольфганг знову міцно заснув. Робін не відчувала в собі сили переглядати
профілі ще п’ятьох десятків Аманд Байт. Узявши «Демона з Райського парку», вона завагалася. Робін дотримувалася правила (бо довго й тяжко працювала над собою і не хотіла втратити нинішній рівень психологічного спокою) не читати книжку після настання темряви й на ніч. Урешті-решт, підсумок усього, про що там ідеться, можна легко знайти в інтернеті: немає потреби слухати власні оповідки Кріда про те, що саме він заподіяв кожній із замордованих жінок.
Однак вона взяла своє какао, розгорнула книжку на закладці, яку зробила з чека з супермаркету, й почала читати з того місця, на якому закінчила кілька днів тому.
