Туманов вихопив потайний ліхтарик. Вдарило жовте світло. Пара світлячків перед конем позеленіла, припала до землі і, вишкіривши зуби, хутко шурхнула в кущі. У плямі світла біля пошарпаного граба лежав розтерзаний солдат, а на землі чорніла вогка пляма. За грабом у хаотичному безладді валялися зелені смереки. Під ними, мов вовча яма, чорніла свіжа вирва від снаряда.
Поручика Туманова охопив тяжкий сум. Вже згас і ліхтарик, а забитий солдат все ще стояв перед очима, вогка пляма червоніла, розливалась на всю Галичину і ніби застилала йому очі. Щось важке, розпираючи груди, почало підступати до горла. Він відчував, що полотніє, а волосся на голові береться дротом. Коні порскали насторожено все частіше: зрадливі вогники виникали то спереду, то з боків. Вони вже видавалися страшніші за кулі, за снаряди. Позаду їхав ординарець і щось мугикав собі під ніс, а небезпека загрожувала їм однакова. Туманов став сам собі огидним. Йому вже траплялося переживати страхи, хоч такого, як зараз, ще ніколи. А що буде з ним завтра? Невже це його остання ніч? І він покірно несе свою голову. Заради чого? А може, його настигне снаряд ще тут, у лісі? І знову огидний страх, як повінь, затопив його.
Безсилий оволодіти собою, Туманов нервувався ще більше. Чомусь згадався сич, навіть учувся стогін. Кінь насторожено хропнув і боязко позадкував. З-під куща блиснула пара зеленкуватих вогників і згасла. У Туманова мимоволі піднялася на голові шапка. Уже десь близько мав бути бліндаж. Обриваючи телефонні дроти, провалюючись у якісь ями, він погнав коня.
На центральному пункті в бліндажі під чотирма накатами, де відбувалися щоденні спостереження, сидів капітан Забачта над денним звітом. Він був, як завжди, спокійний, навіть підкреслено байдужий, і Туманова спитав ніби між іншим:
— Куди стріляли?
Туманов розгублено закліпав очима й відчув, як по обличчі розливається сором за тільки що пережитий страх.
«Ганчірка!» — подумав про себе, а Забачті відповів уже з вдаваним спокоєм:
— На самій стежці вирва, когось забило, а гаубичну батарею на узліссі вщент розтрощили.
— Ти телефоніста нашого не зустрічав?
Перед очима Туманова вималювався труп солдата біля граба.
— Може, це він?
Забачта через плече гукнув до телефоністів, які спали в кутку бліндажа:
— На лінію, хутко! Кувалда, певне, пішов на батарею. До ранку щоб зв'язок був як струна! — І знову звернувся до Туманова: — Зате ж я намацав їхню батарейку. — Сказавши, задоволено подзьобав пальцем по планшетці. — Давно вона від мене ховається, але тепер не втече.
— А більше нічого?
— Надвечір у них була помітна якась метушня. Коли б ще не втекли, іроди.
— Ex, якби-то, — зітхнув Туманов.
Капітан Забачта здивовано зирнув на Туманова.
Цей пацифіст починав його дратувати, і він презирливо викривив губи:
— Шляпа ти після цього, а не поручик!
— Це ж чому?
— Перемога здобувається в боях, а не на прогулянках. Коли жива сила відходить, вона не перестає бути небезпечною.
— Ти забуваєш про жертви.
— Чим більше жертв, тим скоріше прийде кінець.
Туманов пригадав поручика Набутідзе, сича на наметах і тоскно подивився на обвітрене й випещене обличчя Забачти, що крізь війну проходив, як крізь гастрономічний магазин. Заздрість і все ще не осилений страх обернулись тепер в обурення.
— А ти уявляєш, за який це рахунок?
— Звичайно.
— Так це ж безглуздя! Я ще можу розуміти війни з хозарами чи з печенігами: люди ще не зналися з культурою, але тепер, у вік електрики й заліза, це ж безглуздя!
— Війна, голубе мій, — перебив його Забачта, — не безглуздя, а закономірний процес, який витікає з двох чинників: закону природи й закону політики.
Тепер криво усміхнувся Туманов:
— Про природу — це ти для красного слівця, а про закон політики — цілком правильно. Війна є продовження політики, але додай — імперіалізму. — На останньому слові він зробив наголос, навіть повторив: — Імперіалізму. За капіталізму, особливо в його імперіалістичній стадії, війни неминучі. Це правда.
Забачта поблажливо дослухав повчання Туманова і, ніби вони не розходилися з його думками, продовжував:
— Оскільки кінця обох цих чинників я ще не бачу, остільки війни були, єсть і будуть.
— Але ж нічого нема вічного під місяцем. Соціальний устрій може відмінитися. Не треба закривати очей, ви вже не «ваше благородіє», а тільки «господін капітан», а завтра як вас будуть величати? І твоє твердження може зазнати поразки. Нарешті, культура, наука можуть піти війною на війну.
Нагадування про завтрашній день насупило брови Забачті, ніби торкнулись хворого зуба, але, почувши слово «наука», він знову іронічно посміхнувся:
— Розумні люди завжди науку й техніку використовували для війни, а ти думаєш ними боротися з війнами. Кинь, Туманов, займатися самообманом: наука і техніка завжди перебувають на службі у пануючих класів. Заблукався ти в цих ідейках, як у трьох соснах. Ти думаєш пацифізмом розв'язати одвічну ворожнечу між націями?
— Кажи просто, — вставив Туманов, — шовіністичну пожадливість правлячих класів.
