Лец-Отаманів вийшов на перон. Біля стінки жалібно стогнав мідний дзвоник, розгойданий вітром. На заході з-під задертих диких хмар просіявся на хвилину сивий місяць, і на білому полі чітко вирисувалися занесені снігом голубі ешелони. Ніяких ознак життя не подавали навіть завжди бадьорі паровози. Ешелони безнадійно примерзли до рейок, і це, видно, мало кого турбувало. Та чи й було ще кому турбуватись? Лец-Отаманів пройшов до другого кінця перону. Двоє козаків за цей час заскочили до станції і хутко повернулися до своїх вагонів. Сотник, брьохаючись у снігу, теж пішов повз ешелон. Коли він минув уже класний вагон, позаду почувся гамір. Лец-Отаманів оглянувся. В цей момент двері класного вагона гримнули, потім показалася чубата голова, за нею — пояс, ботфорти, і все це ляпнуло й занурилось у сніг, а вслід блиснув постріл.
— Тепер будеш знати, хто з нас запроданець!
Хтось, видно, згріб стрільця й почав його крутити, приказуючи:
— Колька, задавлю! Кинь карабін!
Карабін стукнувся об східці і впав на сніг. Тоді зі снігу виринула чубата голова, схопила карабін і кинулась бігти повз ешелон.
— Стій! — крикнув Лец-Отаманів.
— Це ти, Петю?
Перед ним стояв, із чубом, повним снігу, і скривленим обличчям, Рекало.
— Що ви, мерзотники, виробляєте? — прошипів Лец-Отаманів.
— Я його зараз пристрелю. Яка-небудь Пищимуха буде мене ганяти по тричі на день. Я його зараз рішу.
Лец-Отаманів із силою вирвав карабін, взяв Рекала за комір і поперед себе довів до самого купе.
— Ляж і спи! Я скоро почну вас сам учити, як боротися за самостійну Україну! Наволоч, пропивати почали? Лежи!
Рекало почав хлипати, але за якусь хвилину вже захропів, а Лец-Отаманів вийшов до коридора. Він хотів уже пройти знову на станцію, але непереможна сила тягла його до купе. Затаївши дух, він прислухався. Тепер ясно було чути, як Ніна Георгіївна рівно дихала, а вітер, що десь, мабуть, проривався під вікном, шарудів скинутими на підлогу газетами. Для Лец-Отаманова це могло бути виправданням, і він знову застукав у двері:
— Ніно Георгіївно, Ніно Георгіївно!
Двері знову відсунулися, але все в тому ж сусідньому купе, і звідтіля висунулася з посмішкою на обличчі полковникова голова.
— Ах, вибачте, — проговорив він, — мені почулося, що це до мене. Це все ви, пане сотник?
У голосі полковника ясно відчувалася зла іронія. Це остаточно роздратувало Лец-Отаманова. Він, увесь закипаючи, стукнув у двері й сердито вже сказав:
— Ніно Георгіївно, чуєте?
Із купе почулося попереду глибоке зітхання, потім напівсонний голос:
— А, що таке?
— У вас, здається, рама у вікні осунулась, глядіть не простудіться. Га, чого стоїмо? На залізниці заноси.
Ніна Георгіївна захвилювалась:
— Значить, мені треба сходити? Я зараз.
Лец-Отаманів заскреготав зубами:
— Вам цього ніхто не каже. До ранку й не думайте виходити, все одно через замети не можна пройти. Я хотів тільки, щоб ви не застудилися. Спіть собі! — Він оглянувся на полковникове купе: двері вже були зачинені, тоді він, не стримуючись уже, глибоко зітхнув.
Ніна Георгіївна подякувала, поторгала вікно, і знову за дверима стало тихо. Лец-Отаманів, весь знеможений, вийшов надвір з тим, щоб ще раз перевірити варту й остудити свій гарячий лоб.
У темних товарних вагонах об поміст лунко били копитами заколисані коні, що давно вже не торкалися землі.
Лец-Отаманів вирішив завтра обов'язково вивантажити їх і зробити проїздку.
Десь іздалеку вітром донесло співи півнів. Він присвітив цигаркою над циферблатом годинника й побачив, що вже третя година. І від того, що довідався про час, раптом захотілося спати. Щоб скорше закінчити обхід, Лец-Отаманів крикнув:
— Вартовий!
Вітер підхопив його сердитий голос, разом із сніжним пилом переніс через задубілі гармати і вперекидь покотив поза станцію, у біле море.
— Вартовий! — ще раз крикнув сотник і додав уже, круто замішуючи, багатослівну лайку. Знову ніякої відповіді не почулось, але у ближчому вагоні відсунулися двері і в них показалася голова телефоніста Берези.
— Ви — вартового? — запитав він. — Тільки що ходив тута.
— Знайди його і пошли до мене.
Береза охоче зіскочив у сніг і побіг у кінець ешелону, а Лец-Отаманів повернув назад.
Вибігши на другий бік ешелону, Береза свиснув і вилаявся:
— Гей, ракалія, де ж ваша стрьома?
Коло вагона з білими навхрест смугами на дверях стояло троє козаків — Богиня, Смицький і Кавуля — і ломом вивертали замок.
Четвертий, Водянка, з рушницею стояв, притиснувшись до стінки, трохи на віддалі.
— Водянко, там сотник гукає на тебе. Іди зараз до нього, а то ще сюди припре.
Водянка мовчки почвалав до командира, а решта козаків, вивернувши колодку, вдерлася до вагона.
Хвилин за десять вони знов засунули двері, приладнали колодку, а самі, вгинаючись під важкими лантухами на плечах, черідкою посунули до свого вагона.
— А Лелека спить? — запитав, ідучи попереду, Богиня.
— Спить, — відказав Береза, — а не буде спати, так і навіки засне, коли що.
— А ти чув, звідкіля півні кричать?
— Верстов зо три буде.
— Зараз підеш?
— А що ж, буду чекати, доки наш гімназист прокинеться? Тільки вдвох треба. Ходім, Богиня.
Богиня погодився.
