«Ну, а тепер, — каже, — давай порахуємось». — А в мене від горілки душа вже танцює.
«Штани ти брав?» — Штани я справді брав.
«Чуні брав?» — І чуні брав.
Оксентій Петрович скинув одну кісточку, скинув другу.
«А семигривеника я тобі позичав?» — Я добре пам'ятаю, що тільки гривеника.
«Здається, — кажу, — не семигривеника».
«Те, що здається, ще не факт», — каже. І ще кісточку на рахівниці — кидь.
«А шість раз по двадцять, — і клацає під горлом пальцем. — Було таке?»
«Може, й було».
«Було, було», — каже. І ще кісточку — кидь. Бачу, і кісточок уже мало зостається! «Ex, — думаю, — за віщо ж я руки, ноги надсаджував?» А Оксентій Петрович ще привітніше:
«Гарні ви хлопці. З такими іще по склянці не гріх. Вип'єш, чи що?»
І наливає знову повну. А в мене вже душа розходилась.
«Давай!» — І одним духом до дна. І такий мені ублажливий вже здається Деригуз, наче ніколи й не був стервом.
«От усі ви такі, — каже, — а завтра будете катом називати. Тобі й гроші потрібні?»
«Потрібні гроші. Жінка, — кажу, — гола, сам голий».
«Так бери в мене черевики. Отож залишилось півтора карбованця, а решту відробиш».
«Відроблю, — кажу, — Оксентію Петровичу!» — Хоч черевики півтора карбованця й не варті, а тут ще душа горілки просить. Деригуз на це тільки й чекає. Скінчить видачу получки і останні краплини вицідить із журавля. Це б тільки починати получку, а горілки вже нема.
«Бери, чортяко, останні, тільки діставай!»
«Та де вже наше не пропадало, — каже. — Не можу, — каже, — я бачити, як людина мучиться. Така вже в мене характерність м'яка».
«Пошукати тільки такої», — думаємо про себе.
А він уже дістає іще четвертину.
«Підходьте по черзі».
Шахтарі юрбою пхаються до столу. Деригуз знову наливає кожному по склянці й приказує:
«А за годину ще по півстільки дам, тільки лягайте до біса спати та й на роботу. Це ж, не забудьте, по тридцять копійок».
Шахтар, бувало, вип'є, чвиркне крізь зуби — ото і вся закуска, лягає на піл і вслухається, як цокає велика «цибуля» перед Деригузом на столі. Ще й черга, бувало, не скінчилась, а вже хто-небудь підводить свою патлату голову й гукає:
«А я вже нарахував годину!»
Та Деригуза не обдуриш: він сидить, як копиця на полі, і цідить крізь зуби:
«Ти навчися попереду хоч до десяти лічити».
Капають хвилини, як коломазь із мазниці. Щоб скоротити час, починаємо співати:
«Уже, мабуть, і друга година минула», — перебиває хто-небудь.
А Деригуз мов не чує, сидить, ручки на пузі зложивши, та під пісню хилитається. Потім одкриє одне око, зизом гляне на свою «цибулю» і знову хитається. А ми страждаємо і знову співаємо. Деригуз підспівує тоненько, як козеня, і сльозу пускає. Плаче, стерво, і нас на сльозу збиває. По вікнах дощ ляпотить, у казармі болото, а на душі ще більше.
«Доки ж ти мучитимеш православних? — Був у нас один такий розстрига-піп, Северином звали. — Доки, питає, — дражнитимеш?»
«А чого ж ви, — каже, — не підходите?»
Шахтар знає, що Деригуз у борг тепер уже не дасть, і цідить поволі, щоб довше поласувати. Вип'є і мовчки лягає на голий піл. А Северинові й цього мало.
«От взяти, — каже, — приміром, шнур, що до випалу динаміту, і ломаку, так, по-моєму, шнур дошкульніший, ніж ломака».
А ми вже здогадуємось, для чого це говориться.
«Ломака дошкульніше б'є!» — кричимо.
«Ні, шнур!»
«Ломака!»
«Шнур!»
Деригуз і собі встряє:
«Ломака!» — кричить.
А Северин уже встає:
«Давайте перевіримо. Я згоден!»
Дурно ж ніхто не захоче підставляти боки. Деригуз обом по шкалику горілки. Тепер вже нічого більше не зостається, як тільки спати, а потім знову в мокрий вибій, і так аж до нової получки. А захоче шахтар перейти на іншу шахту, так йому ні в чому й за виселок вийти: голий як бубон. Усе з горя пропив. Ще коли влітку, то хоч лопухом прикриється, а взимку, в стужу, коли треба, може, верстов зо три пробігти, тоді такий шахтар збирає, де тільки знайде, лахміття, рогожу, бабські подрані спідниці, підперізується перевеслом із соломи і летить. А Северинові довелося летіти, так і лахміття не знайшов: одною соломою спеленав себе та так і помандрував світ заочі. А ти, Задоя паршива, тоді, мабуть, на пшеничних паляничках ріс, мої ґрунти скуповував та пив з нас кров, як Деригуз.
Гордій Байда сердито блимнув на Задою, але в нього в ногах сидів уже не Задоя, а Деригуз Оксентій Петрович і хитро підморгував маленькими, ніби осокою прорізаними, очицями. Байда з огидою, як павука, скинув його з ліжка. Деригуз упав накарачки, заліз у темний куток й звідти почав скімлити, аж доки не загув на всю хату.
Гордій Байда кліпнув очима.
У хаті все ще душив самогон. Ілько з перекривленими, потрісканими від жаги губами хропів у кутку. Над ним стояла, підперши долонею щоку, мати і скрушно хитала головою:
