Харита почала втрачати свідомість. На більший опір у неї вже не вистачало сил. Але знаючи, що там у скрині її дитина, вона хапалася за колодку, здіймала до солдатів руки і, відчуваючи, що ніякі хитрощі й благання вже не допоможуть, намагалася хоч відтягти страшну хвилину:
— Втеряла ключ, солдатики.
— Дивна старушка. А кулі для чого вигадали? Одступись, я одімкну враз.
— Не стріляй, на… на… Не видержить моє серце.
— А наше видержує не тільки скрині.
— Залізну касу й то видержує.
Колодка полетіла на долівку. Солдати, не втрачаючи гумору, одкинули коване віко й хотіли вже запустити в шмаття руки, як злякано обидва відсахнулись. Ілько лежав, уткнувшись головою в куток, Харита стояла над скринею, мов над труною. У неї пробігли одна за одною думки, але жодна не могла врятувати їй сина.
— Стріляй його! — клацнув затвором солдат.
Ілько вигнув спину, немов готуючись до удару нагаєм, а Харита, все ще безсила чимсь зарадити, повисла на стволі гвинтівки.
— Помилуйте, ой людоньки, ой людоньки!.. — І раптом думка, що мала врятувати їй дитину, зринула: — Він же ваш, солдатики, це ж ваш!
— То ість? — Обидва солдати витріщили очі. — Ти що, старушко, впала в малонхолію?
— Ваш, ваш, солдатики! — Чому він мав бути їхній, як попав до неї, цього б вона вже не пояснила. Вона раділа з цієї куцої думки, що хоч на якийсь час урятує сина від неминучої розправи, а старше начальство, може, краще розбереться, і, мов папуга, твердила: «Ваш, ваш!»
— Подивимось. Ану, ваше благородіє…
— Вилазьте!
Ілько чув усе з першого до останнього слова. Коли солдати підійшли до скрині, він вирішив сказати їм, що був у партизанах, але втік. Нічого вони йому не зроблять, а завтра він буде вже по той бік фронту. Почувши ж, як солдати ображали й глумилися над його матір'ю, Ілько ледь стримався, щоб не вистрибнути й голосно не сказати, що вони сволота, бандити, і вдарити хоч одного чим попало. А коли будуть розстрілювати, ще раз крикнути, що вони справжні бандити, а він червоний партизан. Останні материні слова збили його з толку. В голові його запав густий туман. Він підвівся. В обличчі не було кровинки, сині очі погасли, як у мерця, і не знали, на чому зупинитись.
— Так це ще ніби як кіндер — дитя! — здивувався солдат.
— Чи не доброволець?
Ким краще зараз бути, Ілько не знав і мовчав.
— А може, ти який партизан?
— Справді, як би сюди наш попав?
Харита відчувала, що треба говорити, але що говорити, вона не знала.
— Голубчики, він же утікав від партизанів. «Спасіть, — просить, — тіточко». А само порубане, постріляне. А я й кажу: «За віщо тільки вас, таких молодих та зелених, і стріляють, і рубають».
— Тіточко! Добре, от помовч трохи, тіточко.
— Ти ранений чи, може, язик тобі вирізали?
— Ранений, — прошепотів Ілько і нахилився, — в коліно і в ноги.
— …дивлюсь, а воно, сердешне, заюшене, — намагалася придумати за Ілька Харита. — Перев'язала й думаю, де б його заховати, бо шмигають отут.
— Ото й шмигнули від тебе двоє. Бачили, бачили!
Харита знітилась.
— Якого ж ти полку?
Ілько бачив, що тепер уже не може викрутитись, і безнадійно сказав:
— Я ще тільки недавно…
— Обшукай його! — наказав один другому.
Солдатам уже нетерпеливилось; скриня була майже порожня, вони взяли звідти тільки дві жіночі сорочки, і довше витрачати часу було не варто. У Ілька в кишенях, крім роздавленої коробки сірників та кисета з тютюном, більше нічого не знайшлося. Солдат висипав на скриню тютюн, а разом з ним витяг із кисета і надірваний Ільком для цигарки папірець. Ілько скрутив за весь час тільки одну цигарку, тому папірцеві, складеному вчетверо і на ріжках обтертому, не вистачало тільки четвертини.
— Ось де ти ховаєш документи! — зрадів солдат і почав читати: — «2 пехотный батальо… 2 Добровольческой дивизии. Рядовой… Василий… подписал командир батальона… Делопроизводитель… Печатка…»
Обидва солдати відкопилили губи й перезирнулись.
— Дурню, для чого ж ти прізвище відірвав?
— Як ти прозиваєшся?
У голосах обох солдатів чулось уже більше глуму, ніж підозри.
Ілько ж і досі не розумів, що в цьому папірці було блискуче завершення материної вигадки. Вона це зметикувала раніше за нього, і в очах переметнулася надія, що тепер урятує сина. Єдине було незрозуміле для неї: це справжність такого документа й присутність його в Ільковій кишені. Незрозуміло було це й для нього. Цього папірця він знайшов у спідній кишені шинелі, коли захотілось скрутити у шахті цигарку. Шинель він узяв у Гараська, а Гарасько приніс її вранці з Юр'ївки після бою. Тепер він усе зрозумів, але вигадати враз прізвище не міг, і, щоб одтягти цей момент ще хоч на хвилину, почав уже сміливіше вигадувати про надірваний документ.
— Це я коли відстав від своїх.
— І зробив, як струсь: голову в пісок, а увесь зверху.
