Гордій Байда потакнув головою, але не Даниловим словам, а своїм думкам. Тепер нехай Лісконіг грає на його руку. Гнат Убогий не знав Байдиних думок і щиро сказав:
— Хай з ними перебалакує той, що в болоті сидить, а наше діло партизанське.
Гордій Байда закивав головою:
— До болота і нам уже недалеко.
— То й що, здаватись? — блимнув більмом Гнат Убогий.
— Ми тут свої, — сказав Данило Лісконіг, — а як окружать, тоді вже не проси пощади.
— Атож, — підтакнув Байда. — Спасибі, Даниле, за звістку. Хлопці, будемо вирушати. Повертай голоблі! А буде що цікавого ще, Даниле, — шукай нас біля Міусу. Ми тебе за вірного товариша маємо.
Данило попрощався й пішов. Гнат Убогий навіть не дочекався, доки зачинилась за Лісконогом хвіртка, спитав:
— Ти що це надумав, Гордію? Хвіст уже набік? А ти питав нашої думки? Ми тобі доручили життя робочих…
— А я хто, не робочий? — і гукнув: — Свириде!
Підійшов вартовий.
— Ти примітив добре цього дядька з обротькою?
— Атож, товаришу командире.
— Біжи огородами навпростець до греблі, заховайся у кущі і сиди, аж доки не пройде він через греблю, потім наганяй нас.
Свирид побіг на садки, а Байда звернувся знову до Гната Убогого:
— А я що, не робочий? Чому ж ти рекомендував мене в партію? Мабуть, таки мало одного ока, щоб роздивитись людину. Ти що, забув, чого Данило Лісконіг приходив на шахти? Раз — заробити на коня, вдруге — на корову, втретє — на нову хату. Чув, що офіцери зупинились у його хаті? То вона, значить, найкраща в селі. А хіба ти не помітив, як він перший раз сказав, що найстарший командир капітан, батальйон, значить, зупинився в селі, а коли я спитав, так уже капітан в генерала обернувся, в цілу дивізію. Підіслане, стерво, щоб налякати. Бач, як про нас піклується? «Денікінці не тронуть, тільки складіть зброю». Десь сидить зараз у кущах і дивиться, в який бік рушимо. Так ось що я рішив. Вони нас наганяли до фронту, щоб зничтожити, а ми підемо на з'єднання з червоними. Клич Омеляна, клич Духоту, будемо рішати, а обоз нехай витягається на схід сонця, як і казав я Лісконогові.
Коли Байда зібрався вже виходити з двору, до нього підійшов господар. Він був босий, у білій сорочці й білих штанях і при місяці скидався на привид.
— Об чім я хотів у вас запитати? — сказав він несміливо.
— Питай, діду.
— Що ж воно далі буде?
— Будуть люди на землі, як сказав кобзар Тарас Шевченко.
— Це ж ви підете, а прийдуть денікінці. Що ж тоді?
— Коли ви їм любі — по голівці погладять, а ні — то з другого боку.
— А що землю панську розібрали?
— Для того ми й воюємо з денікінцями, щоб її назад не заграбастали. Земля народові належить, і шахти народові. Так же, діду?
— Та хто ж усе обходжає, як не ми! Так, значить, тримати землю?
— Тримайте, діду. А пани своє вже оджили.
— Спасибі вам. Мені так і партизан ваш казав. Не буде їм життя, панам!
Залишившись сам, Байда подумав: «Не одному мені не спиться при місяці на нашій Україні. Добре, хоч співають солов'ї».
На нараду зійшлися серед вигону. Байда не став пояснювати обстановки, вона й так була для всіх зрозуміла: загін попав в оточення.
— Лісконіг сказав, що денікінці вирушать не раніше як проти понеділка, значить, треба чекати їх проти неділі. Виходить — розкурювати немає часу. Завтра вдосвіта ми мусимо будь-що пробитись до своїх. Але червоних командирів треба попередити ще до ранку. Гнате, тепер доведеться тобі йти. У нас печаток немає, а в тебе є партєйний квиток.
Гнат Убогий засопів, щось хотів сказати — й не наважувався.
— Їхати треба зараз, і не їхати, а скакати.
— Може б, Омелян або Гриць поїхали, — нарешті промимрив Убогий.
— А ти що, боїшся?
— Чого мені боятись?
— Хто тебе за вояку пощитає?
— Я тобі, Гордію, правду скажу. Не подобається мені твоя балачка з Лісконогом. Ти вже норовиш самотужки вирішувати, а спитають і з мене… А з Лісконогом — хто тебе знає, що ти справді думаєш. Воно треба все брати до уваги.
Коли б було видніше надворі, Убогий би побачив, як Байда зблід.
— Я не про себе дбаю, — продовжував Гнат Убогий.
— Чого ж ти зразу не пристрелив мене? — спитав здушеним голосом Байда. — Ти спиш зі мною, посміхаєшся і не довіряєш? Стріляй зараз! — Байда розірвав на сорочці комір. — Я ж гадюка, ужалити можу! Стріляйте!
Гриць Духота схопив його за руку:
— Товаришу Байда, ану тихо! Комуніст мусить казати все, що думає. А що товариш Убогий дурниці думає, то це факт. Добре, що сказав. Я вже чув про Лісконога. Чого ж ти, Гнате, не взяв усього до уваги, а розвісив вуха, як він баляси точив? Товаришу Байда, Лісконіг саме й хотів, щоб ми перегризлись. Народ настановив тебе — приказуй, а наше діло — виконувати! Ясно, що треба йти на з'єднання, люди й там потрібні! А ти, Гнате, хоч і старший за мене, а скажу тобі по щирості: юренду мелеш.
— Та ще й яку, — озвався Омелян. — Хочете, я піду до червоних? Але все одно Гнат мусить отут зараз визнати, що надаремно обмовив чоловіка.
Гнат Убогий стояв з опущеною головою, Байда так само не підводив голови, тільки час від часу крутив нею, ніби щоб струсити сльозу, потім почав відстібувати планшетку, в якій рябіла карта.
— Командуйте! Раз так, я не маю права…
