Коли траплялась хоч маленька перемога на фронті, телефоністи довідувалися про це першими. Вони мали звичку ділитися новинами зі своїми сусідами, і за якихось п'ять хвилин про це знав не тільки батальйон, полк чи бригада, а навіть уся дивізія. В такий спосіб Курибіда довідався, що партизанський загін Гордія Байди хотів прорватися до червоних на дільниці їхньої бригади, але після жорстокого бою мусив одійти назад. Ця звістка знову навернула його на думку про червоних. Допитування Удалова вселили в нього страх, і він не мав би нічого проти, коли б якось опинився враз по той бік фронту, а коли б його захопили калинівські партизани, вони б теж, мабуть, нічого не вчинили йому, хоч стати партизаном Курибіда аж ніяк не хотів.
Від таких думок він аж посірів, кутики губ опустились, а завжди причесане волосся тепер спадало на лоб пацьорками, як розтріпаний віник.
— Занедужав, чи що? — співчутливо запитав його Павлюк.
— То йому після вчорашніх снів, — буркнув косоокий Удалов. З похмілля очі в нього були червоні, чуб стояв сторчма і дві соломинки звисали з нього аж на ніс. Удалов щось записував до себе в записну книжечку з чорними палітурками і знову спитав:
— Ти скажи, це всім ідейним такі сни сняться?
Курибіда здригнувся. Він гадав, що косоокий Удалов встиг уже забути свої п'яні теревені, але тепер видно було, що він про нього щось думає. Може, навіть стежить за ним, щоб на ньому заробити собі хреста. Колись розчулений Удалов признався, що його дружина, учителька сільської школи, пішла від нього з більшовиками. З того часу він своїми руками задушив кількох більшовиків і ненавидить усіх «ідейних».
Щоб уникнути розмови з Удаловим, Курибіда схопив телефонограму про нестачу патронів у кульружпарку й поніс до канцелярії. Телефонограма була тривожна, і Курибіда прочитав її ще раз і враз зрадів: може, саме в цьому його порятунок? Патронів не було вже другий день. А коли їх не підвезуть і сьогодні, а про це б довідались червоні або партизани? Він не хотів тільки, щоб про його думки довідався Удалов. Його Курибіда, коли повернувся назад, уже не застав. Не було в кімнаті й інших телефоністів, зате лежала на столі таємнича книжечка Удалова, до якої він майже щодня щось записував. Курибіда був певний, що там має бути й про нього, і тому кинувся на книжечку в цератових палітурках, мов рябець на курча.
Записи Удалов робив олівцем. Між червоними смужками ставив число й місяць.
Нашому ротному Ординському дав дві банки монпансьє».
Хоч і в рифму, але обидно. Тепер буду тільки золото збирати».
Курибіда зблід; це стосувалося, напевне, його, але далі прочитати він не встиг: Удалов повертався до хати. За ним слідом прийшов і Павлюк. Він ходив до штабу полку і приніс звідти тривожні чутки, ніби Калинівський партизанський загін не проривався через фронт, а вже десь близько Макіївки, ніби навіть уже одрізав обози бригади. Десь у бік Єнакієва дійсно чути було сильну канонаду й стрілянину, але обози там не могли бути, вони мали стояти десь далі від фронту. Взагалі сьогодні повітря чомусь було особливо насичене тривогою, можливо, спричинялася до цього нестача патронів у кульружпарку.
Вайлуватий Павлюк був не тільки мрійник, а ще й не менший боягуз. Він, як казав, «до смерті боявся смерті». Після цих чуток ходив збентежений, готовий першим зняти паніку, і когось лаяв. Курибіда зацікавився, хто міг його так розгнівати.
— Ти ж розумієш, у нас були певні відомості, коли і в якому місці червоні чекали зустрічі з партизанським загоном. Ми, звичайно, кинули туди цілий полк, щоб тільки не дати їм з'єднатися, а Байда замість фронту прийшов на те місце, де був полк, і забрав наші обози. Значить, інформація була неправильна, а ще скоріше провокаційна, і наші йолопи піймалися на неї.
— Ти ж казав, що в червоних є наші.
