Переполошений Курибіда ледь вимовив своє прізвище.
Полковник покрутив головою:
— Сімейка, скажу я вам. На одну гілляку їх! А як там Петро Андрійович поживає?
Капітан поволі відвів очі від Курибіди, який уже тремтів, як осиковий листок.
— Вам сердечний привіт, пане полковнику, від Павли Михайлівни. Скаржиться, що ви забули про неї. А вона тепер нудиться сама.
— Дякую, дякую! Де ж Петро Андрійович?
— Ви хіба не чули? З ним же трапився маленький грішок. У гречку вскочив. Про це довідалась Павла Михайлівна, і тепер між ними пробігла чорна кішка.
— Як же це він так? Бойовий командир!
— Він, пане полковнику, по-бойовому й поступив. Зупинився якось штаб дивізії на рудні, й одвели для Петра Андрійовича приміщення в квартирі одного інженера. У інженера, виявилося, була гарненька дружина. Петро Андрійович і досі, коли згадує, не може, щоб не зітхнути. За вечерею познайомилися, а вранці він, бувши ще в ліжку, бачить, що інженер пішов повз його вікно з двору. Він ковдру з себе, раз-два-три і в спальню…
Заскімлив зумер телефону, і доки Курибіда відповів комусь, що полковник зараз зайнятий, рудий капітан і полковник уже заходились від сміху. У полковника вицвілі очі блискали грайливими вогниками.
— Інтересно, що ж далі?
Щоб краще чути, він навіть приставив до вуха долоню коритцем.
— А далі саме пікантне. Простує Петро Андрійович назад до дверей, одчиняє двері із спальні — і пасаж: за дверима стоїть інженер.
— Муж?
— Законний, пане полковнику.
— А Петро Андрійович із спальні. Як вони розминулися?
— Надзвичайно ґречно. Петро Андрійович тільки запитав інженера: «Ви ще на волі? Ви ж, здається, служили при більшовиках?» В інженера, зрозуміло, душа в п'ятки, а Петро Андрійович пішов ще трошки поспати.
— Ах, молодчина! Узнаю бойового друга. А як ця дама, і досі тут?
Увійшов ад'ютант з манерами перезрілої кокетки і доповів, що привели якогось солдата, захопленого на шахті. На запитання, хто він і як відбився від свого полку, плутає. Може, партизанський лазутчик?
— Дозвольте сюди його привести?
Полковник, мабуть, чекав, що капітан іще його розвеселить, і зробив кислу міну, але в капітана заговорила професійна жилка:
— Цікаво. Я таким хутко язика розв'язую.
— Ну то ведіть його…
До кабінету попереду ад'ютанта переступив поріг юнак у довгій шинелі. Його засмагле обличчя припорошував пушок, а під рівним носом уже просівалися вуси. Шапки на голові не було, але на ній мальовничо вихрилось густе волосся. Руки юнак тримав у кишенях і дивився на всіх трохи примруженими очима.
Капітан, як досвідчений контррозвідник, певне, зразу відчув у цьому юнакові не звичайного дезертира, бо навіть подався вперед усім тілом:
— Ану підійди ближче. Руки вийми! Ти що ж, не бачиш, хто перед тобою?
Юнак з напруженням ступив кілька кроків до столу, бо, мабуть, від болю скривилися губи, і неохоче витяг з кишень руки, але стояв невимушено. Капітан здивовано глянув на полковника, потім знову на юнака:
— Цікаво. Дозвольте, пане полковнику?
— Будь ласка. При ньому були якісь документи?
Ад'ютант подав полковникові надірваний папірець. Полковник глянув і, розчарований, передав капітанові.
— Дезертир звичайний! І ще й з нашого полку.
Телефоніст Курибіда, коли ввели юнака, глянув на нього байдуже, будучи теж певний, що затримали дезертира, яких було немало, але в юнаковому обличчі видалось щось знайоме. Він придивився пильніше. Юнак теж глянув на телефоніста. Їхні погляди зустрілись, і вони обоє ніби разом на щось накололись. Капітан саме розглядав посвідчення, а коли підвів на юнака свої допитливі очі, той уже стояв спокійний, тільки ледь помітна іронічна посмішка пробігла на його зашерхлих губах.
— Може, ти сам скажеш, як прозиваєшся?
— Ілько… Баканов, — відповів захриплим голосом.
Телефоніст Курибіда після першого слова смикнувся вперед, але, почувши незнайоме прізвище, знову закляк на місці. Він був збентежений. Капітан враз чомусь обернувся і втупився в нього очима. Курибіда в розгубленні нахилився над телефонними апаратами.
— Ти кажеш — Василь Баканов? — перепитав вкрадливим голосом капітан.
— Ні, Ілько Баканов.
— Написано — Василь. Це ж твоє посвідчення?
— Моє. То помилка там.
— Це ми зараз перевіримо. Номер є? Є!
— Зараз принесуть довідку, — сказав ад'ютант.
— Хто ж ти такий? — спитав полковник, облишивши читати папери. — Щось ти дуже гоноровитий, братику.
Ілько обвів присутніх холодними очима. Курибіда дивився із свого кутка розгублено, ніби чогось вагаючись, ад'ютант байдуже чистив нігті і був незадоволений, що заради дезертира полковник затримує його з паперами. Полковник, не чекаючи нічого особливого, все-таки наставив вухо, тільки капітан був збентежений, що юнак, на якому він хотів продемонструвати перед полковником своє уміння, виявився таким податливим.
— Так хто ти такий? — повторив він.
Ілько блимнув на нього з-під насуплених брів:
— Я вже сказав.
У цей час зайшов писар і подав ад'ютантові папірець. З ад'ютанта враз злетіла байдужість.
— Цікаво! Посвідка належить рядовому Ухову.
Капітан взяв довідку до своїх рук.
— Ухов, Ухов. Правильно! А де цей Ухов зараз?
