— «Імперіалісти розуміють, — читав уже Клим, — що після цього півріччя їхня справа буде безнадійна. Або тепер вони скористаються з нашого виснаження й переможуть єдину країну, або ми станемо переможцями не тільки в своїй країні, а й у всьому світі». — Він відклав газету. — Ми не закриваємо очей. Факт, що наше становище тяжке, але нам ніхто не допоможе, крім нас самих.
Сонце ясними кружалами перебігало по його руках і по паперах, які лежали на столі. Клим зітхнув: перед ним лежав наказ про негайну реорганізацію збройних сил. Український фронт як самостійний ліквідувався, партизанські загони вливалися в регулярні частини, які зводилися в 12-у і 14-у армії. На них покладалася оборона не тільки Донбасу, а всієї України — підступів до Москви. Решта військ перекидалася на інші фронти. Все це треба було робити під напосідливими атаками ворога. Червоноармійці слухали з міцно стиснутими устами: небезпека молодої республіки була їхньою небезпекою. Клим бачив — була б тільки зброя, а терпіння в них вистачить. Мабуть, так само думали про це й інші, і на постріли, що долітали з фронту, озирались з суворим виглядом, готові й собі взятися за зброю. Їм подобалась щирість, з якою говорив комісар, а він продовжував:
— Але це є останнє таке тяжке півріччя. І це я не вигадую, а кажу вам, як думає комуністична партія.
Закінчуючи свою промову, Клим зупинився ще на значенні для перемоги свідомої дисципліни і навів кілька прикладів самовідданості червоноармійців і, навпаки, негідної поведінки деяких партизанів з Калинівського загону, що влився в полк.
Клим не назвав прізвищ, але Гордій Байда розумів, що мова йде про Гараська та Ілька, і йому здавалося, що на нього дивляться сотні пар очей. Він низько опустив голову. Де подівся Ілько, що з ним сталося, він не знав, і батьківське серце, переживши гнів, уже боляче стискалось за синову долю. Гордій Байда відчував, хоч не знав ще в чому, і свою вину, що довів Ілька до біди. Важке зітхання, що розпирало йому груди, виривалось ривками, як здушеним стогін. Він не підвів голови, навіть помітивши біля ніг чиюсь тінь. У двох кроках від нього зупинилася Маруся. Вона щойно прийшла й, напевно, шукала місця, де присісти. До Марусі хтось підійшов, так показувала тінь, і заговорив, не звертаючи уваги на оратора. На них почали погукувати, але голос бубонів і далі. Гордій Байда почув своє прізвище.
— Якого? — спитала Маруся притишеним голосом.
— Я сказав, що товариш комісар прозивається у нас Байдою і ще є один Байда, так то вже його батько. Обох — каже…
Гордій Байда підвів голову. Біля Марусі стояв санітар Кривенець.
— Чого тобі?
— Ідіть до госпіталю. Вас там кличуть.
— Хто кличе? Лікар кличе, чи що?
— Отой, що перебіг від білих.
Гордій Байда за звичкою ловив відсутні вуса і машинально сукав пальцями: «Чи зна кого, чи, може, в партизанах де був?»
— А що йому треба? Чому обох?
— З ним уже зовсім плохо. Хоче щось розказати, а може, й попрощатися. Все розпитує про калинівців. Чув, каже, що влилися до Червоної армії. Збирається вмирати і все про якийсь пакет питає.
Кривенець, не скінчивши, пішов з тим же й до Клима. Маруся, знизавши плечима, присіла трохи осторонь на траву. Вона щойно повернулася з позиції і не знала ще, про кого йшла мова. Але в Гордія Байди від перших же санітарових слів чомусь тривожно забилося серце. Він мимоволі зблід, хоч і нічого особливого в словах санітарових не було, крім хіба його заупокійницького голосу, який наганяв сум. Від стола підійшов Клим:
— Що там за такий земляк обнаружився? Ходімте, чи що, тату! — Побачивши Марусю, він ласкаво посміхнувся. В кашкеті з червоною зіркою, коротко підстрижена, в гімнастерці, перехопленій у талії тоненьким ремінцем, і в короткій спідниці Маруся скидалася на вродливого ставного юнака з сірими очима. Через плече в неї висіла санітарна сумка з червоним хрестом на білому кружалі. На Климову посмішку вона розквітла й легко підвелася з землі.
— Ходім з нами, Марусю, — взяв її за руку Клим. — Це ж у тебе на пункті, — і вони втрьох пішли з саду.
Після всього того, що чув зараз на мітингу Гордій Байда, йому вже хотілось якнайскоріше рушати на ворога. Його партизани тепер на твердому ґрунті і битимуться з подвоєною силою. Тільки нагадування про Ілька знову роз'ятрило рану, яку він носив у своєму серці.
— Ідіть самі! — махнув він рукою. — Про який там пакет питають, я не знаю.
Гордій Байда хутко простував повз підводи. Важкі його чоботи здіймали куряву й залишали по вулиці густий хвіст. На возах лежало різне збіжжя, здобуте у боях, а під возами спали розпарені підводчики. З завтрашнього дня все це мусить виглядати якось інакше: його партизанський загін має стати регулярною частиною Червоної армії, і командувати буде вже хтось інший, що має для цього освіту. Може, саме від цієї думки серце торкнув якийсь жаль. Можливо, це й була причина його тривоги? Але ні, не це його тривожило. Чому тут тривожитись, коли вони робили спільну справу, а зараз стали ще міцніші. Він буде командувати ротою. З цього треба тільки радіти.
Із саду при школі долетіли уривки знайомого мотиву:
