Безлюдні острови 12-13 полностью

У Паланзі знаходився храм головного божества жемайтійських племен, Праужиме (Praamžimas). Це божество було жіночою версією фаталістичного божества долі та необхідності, яке називалося - згідно з Крашевським – "Лаймою", коли воно означало зло, і "Лаккімас", коли воно означало добро. Цей культ припускав, що все, що існує - боги, люди, тварини і весь космос - керується невблаганним законом необхідності і кінцевої долі, від якої немає ні порятунку, ні втечі, а його матеріальною проекцією був священний вогонь. Так звані жертвенні вогні, що були вівтарями, горіли в багатьох місцях Жемайтії; казали, що їхній попіл мав чудодійну цілющу силу, їхнє полум’я використовувалося для ворожінь і завдяки їм шукали правду, їхнє гасіння передвіщало катастрофу чи катаклізм — тих, хто відповідальний за гасіння багаття, спалювали на вогнищі. Найважливіше зі священних багать палало на прибережній горі в Паланзі, постійно підтримуване жемайтійськими вайделотками, жрицями, які пообіцяли зберігати цнотливість під страхом бути спаленими, похованими живими або втопленими в річці.

Кейстут побачив у Паланзі найвродливішу з вайделоток, доньку могутнього жемайта Відімунда, знамениту Біруту. Про її красу ходили не менш захоплюючі легенди, як і про освіченість Кейстута (він володів кількома мовами), його мужність, чесність і щастя. Чудовий історик Юліан Клячко пише в "Унії Польщі з Литвою":

"Кейстут любив битви заради них самих, за відчуття, які вони давали, за якості, які вони розкривали. Не раз він потрапляв у полон через хвилююче завзяття, що гнало його в найстрашніший вихор битви, але й багато разів звільнявся, бо вмів привернути на свій бік сторожів і тюремників. В одній із таких пригод, після восьми місяців тевтонського полону, одного разу йому вдалося втекти в орденському одязі (знаменитий білий плащ із чорним хрестом) на коні самого великого магістра; прямо з кордону він відправив коня назад з вибаченнями".

Клячко описує постать Кейстута реченнями, повними слів честь і похідних: "Його серце було простим, а душа благородною (...) В епоху, не надто далеку від таких людей, як Ричард Левове Серце, він вірив у честь (. ..) він був втіленням сконченго — за винятком віри — лицаря-християнина, спонуканого любов’ю до людей, бойовим запалом і почуттям честі (...) І ворог, і друг знали, що слово Кейстута святе, що. він цінував лише честь понад мужність". Найцікавіше, що цю характеристику Клячко взяв із... німецьких хронік! Навіть німецькі монахи, які писали хроніки Ордену, чиїм смертельним ворогом був Кейстут, визнавали, що "понад усе він любив правду та славу".

Третьою його любов'ю була Бірута. Володар Жемайтії, Трок (Тракаю), Підляшшя та Полісся збожеволів від кохання з першого погляду й порушив священні закони свого народу, викравши діву, віддану божеству.

Першу ніч вони провели в глибині лісу. Коли князь підійшов до її хатини, Бырута стала біля входу з ножем у руці. Коли він зробив ще один крок уперед, вона притулила кінчик леза собі до шиї. Вони стояли один навпроти одного, мовчазно дивлячись один одному в очі, оточені переляканими воїнами, одному з яких раніше довелося дати вайделотці ніж, щоб та захистила себе та Кейстута від помсти Праужиме. Тоді князь сказав щось пошепки, що ніхто не почув, і її рука впала, і Бірута відступила в хатину. Кейстут пішов за нею. Коли вранці вони сіли на коней, вона вже не була вайделоткою, а він уже не був дикуном. Вони обоє були закохані.