- Від себе самих. Ми послали Ричарду когось, хто прикидався посланцем Саладіна. Замість брата диявола на місці зустрічі з’явишся ти з п’ятьма своїми людьми... І вб’єш англійця.
- Це божевілля! - вигукнув Зігебранд.
- Ні, брате, це наказ. Ричард буде сам, як було домовлено. Навіть якби у нього було три лев'ячі серця, з шістьма людьми він би не впорався.
- А якщо він буде не один?
- Тоді ти відступиш. Але він прийде сам, він не робив такої дурниці в ім'я своєї гордині.
Зігебранд закусив губу.
- Хто нам за це платить? Француз?[18]…
- Той, хто допоможе нам у Святого Отця, щоб ми стали третім орденом. А першими ми станемо без чиєїсь допомоги. Ти готовий?
- Готовий.
- Бери найкращих і вбий так, щоб навіть птахи не помітили.
ВІН був здивований тим, що командир наказав їм одягнути одяг табірних слуг і сховати мечі. Вони йшли за заслоною приморських скель. На домовленому місці, далеко за табором, вже чекав король Англії, також переодягнений. Своє полум'яно-руде волосся він ховав під капюшоном, а довгий плащ огортав його, як бинт.
- Треба вбити цього чоловіка, — прошепотів Зігебранд своїм людям. — Я піду сам, а ви двоє переповзіть і оточіть його. Тоді ми його зарубаємо.
Побачивши Зігебранда, Ричард обернувся до нього, але перш ніж він встиг сказати хоч слово, навколо зблиснули мечі. Якусь мить він стояв, наче вражений блискавкою, а потім скинув з плечей плащ, відкривши свій золотий обладунок, і розреготався найпрекраснішим сміхом, бо тільки страх і відчай облагороджують сміх до рангу великого жесту. Король повільно оголив меч і поцілував його.
- Друже, — сказав він, — довіряю тобі свою смерть. Це має бути красиво! Не переймайся, що їх шість...
- Ви помиляєтеся, пане, - сказав ВІН, йдучи до короля, - їх тільки п'ятеро, а нас аж двоє.
Ричард кивнув йому, ніби на знак вітання чи згоди. Вони притулилися один до одного спинами і чекали нападу.
- Брате! – вражено рявкнув Зігебранд, - що ти робиш!?
- Шукаю Бога в собі, — відповів ВІН. — Геть звідси, негіднику, а то, клянусь, з вас п’ятьох, ми зробимо десятьох, а то й більше.
Коли вони залишилися самі, король запитав:
- Хто вони такі?
- Німецькі госпітальєри.
- А ти?
- Я роками жив серед них і вчився в них, але я іншої крові.
- Ти, мабуть, людина тупої крові, — засміявся Ричард, обіймаючи його, — бо всі твої науки пропали даремно. Ходімо зі мною.
Він не міг залишитися в таборі під опікою тих, кого зрадив, не зрадивши себе, хіба що, якщо навчитися не спати. Через годину він уже тікав із Палестини на коні, отриманому від короля. Його переслідували. Бувало гірше, бувало краще, але ВІН якось справлявся. ВІН навіть пережив голод, настільки великий, що тридцять жінок, які з'їли своїх чоловіків, були спалені в Каїрі. Нарешті він утік у пустелю під назвою Аравійська, і його сліди загубилися. Повертаючись, переслідувачі потрапили в зону землетрусу й загинули, а в Єрусалимі, де з благословення Папи був заснований Орден Госпіталю Пресвятої Діви Марії Німецького Дому ("Deutscher Orden"), зробили висновок, що ВІН також мертвий.
А він жив. Приблизно в середині тисячоліття на його шляху знову промайнуло прізвисько Барбаросса, і ВІН вчетверте висадився в Африці. Раніше, будучи придворним польського короля Сигізмунда I, ВІН прославився на найбільших лицарських турнірах Європи. ВІН був одним із динозаврів, оскільки клас закутих в залізо епігонів Баярда, як і самі турніри, наближалися до занепаду, щоб поступитися місцем зовсім іншій епосі.
У 1517 році ВІН опинився в Італії, що було пов’язано з підготовкою ґрунту для одруження короля Сигізмунда І з принцесою Боною Сфорцою. ВІН взяв участь у двох турнірах, здобувши лаври, а потім разом із кількома конкурентами сів на галеру, яка між Генуєю та Чівіта-Векк’я, поряд з Ельбою, потрапила до рук берберських піратів та висадилася в порту Алжиру. Вісім найбільших учасників турніру, їхні коні, їхні обладунки та обладунки їхніх коней, списи, мечі та свобода – усе це стало здобиччю королів середземноморського розбійництва, братів Аруджа та Хайр ад-Діна[19].
Сім'ї добре народжених полонених викуповували їх у піратів, але Рудобороді мали достатньо золота і ніколи не бачили лицарських змагань. Вони вимагали від восьми гяурів видовища: бій не тупими списами, а з гострими наконечниками і наточеними мечами, аж до смертельної крові, а нагородою для переможця була свобода після вбивства останнього суперника. Семеро лицарів — два німці, два французи, угорець, австрієць та італієць — хотіли зневажливо відмовити, але ВІН, який мав найбільший авторитет, вказав їм, що відмовити — це здатися кату, і запитав у них:
- Навіщо помирати смертю барана, коли можна померти смертю лева?
Всі погодилися.
