— Хоча ні, про вас не забудуть, — не вгавала Емма. — Ми напишемо про вас новий розділ «Казок». «Жадібні брати» — так ми його назвемо. Чи «Кошмарні жахливі зрадники, які дістали по заслузі».
— Гм, якось пласко й нецікаво, — сказав Коул. — Я думаю, ця назва звучатиме так — «Дивовижні брати подолали упередження й стали законними володарями царства дивних». Чи щось не менш грандіозне. І тобі, дівчино, пощастило, що я зараз у такому чудовому гуморі!
Він звернув увагу на мене.
— Хлопче! Розкажи про тутешні глечики. І нічого не замовчуй, навіть найдрібніших деталей. — Він вимагав вичерпного опису, і я дав йому його, зачитавши вголос безліч написів тонким почерком. Якби ж я говорив давньою дивною, подумав я, то міг би збрехати про те, що там написано, може, навіть піддурив би Коула і той випив слабку й дурненьку душу. Але я був досконалою машиною-автоматом: благословенним, бо мав здібності, і проклятим через своє невігластво. Єдине, що спало мені на думку, — відвернути його увагу від тих глечиків, що вочевидь дуже багато обіцяли.
Серед них траплялись як дрібні й прості, так і великі, багато прикрашені й важкі, у формі клепсидри й з подвійними вушками. На їхній поверхні було намальовано крила, прикрашені коштовностями; здавалося очевидним, що вони містять душі могутніх і важливих (чи надміру пихатих) дивних. Але їх зраджував великий розмір їхніх заглибин, а коли Коул змусив мене постукати по стінках кісточками пальців, то звук був гучний і глибокий.
Фокусів у рукаві не лишилося. Коул отримає бажане, і перешкодити йому я не міг. Та його наступний вчинок здивував усіх. Бо спочатку видався напрочуд щедрим. Розвернувшись до своїх охоронців, він спитав:
— Ну! Хто хоче хильнути першим?
Охоронці здивовано перезирнулися.
— Що ти маєш на увазі? — Бентам стривожено пошкутильгав до нього. — Хіба першими не ми повинні бути? Я і ти? Ми так довго до цього йшли…
— Братику, не будь скнарою. Хіба я не обіцяв їм винагороду за вірність? — Він знову подивився на охоронців, шкірячи зуби, наче ведучий у якомусь ігровому шоу. — То хто з вас?
Обидва притьмом здійняли руки.
— Я, сер, я!
— Я хочу!
Указівним пальцем Коул показав на витвора, який охороняв мене.
— Ти, — мовив він. — Мені подобається твій бойовий дух. Підійди сюди.
— Дякую вам, сер, дякую!
Коул націлив на мене пістолет, таким чином звільняючи мого охоронця від несення служби.
— Ну, котра з цих душ вам більше до вподоби? — Він згадав, які глечики я називав, і став їх перелічувати. — Йет-Фару. Щось пов’язане з водою, потоп. Годиться, якщо мріяв жити під водою. Вольсенвирсенд. Здається, це якийсь напівкінь-напівлюдина — кентавр, який владарює над хмарами. Бенні, нічого не пригадуєш про це?
Бентам щось нерозбірливе пробурмотів, але Коул його не слухав.
— Стил-хюд, о, це хороше. Металева шкіра. Може придатися в бою, але цікаво, чи треба себе змащувати мастилом…
— Сер, сподіваюся, ви не заперечуватимете, якщо я спитаю, — мляво озвався охоронець, — але, може, взяти одну з більших урн?
Коул похитав пальцем.
— Люблю амбітних людей, але ті глечики — для мене й мого брата.
— Авжеж, сер, авжеж, — запевнив його охоронець. — Але… е-е… може, були ще якісь?
— Я дав тобі вибір, — тоном, що віщував застереження, промовив Коул. — Тому вибирай.
— Так, так, пробачте, сер… — обличчя вартового спотворила гримаса душевного болю. — Я вибираю Йет-Фару.
— Відмінно! — прогримів Коул. — Хлопче, витягни глек.
Засунувши руку в заглибину, на яку вказав Коул, я дістав глечик. Він був такий холодний, що довелося відтягти манжету куртки й узятися за нього, мов у рукавичці. Але навіть крізь тканину відчувалося, що глечик забирає все тепло, яке ще лишалося в моєму змерзлому тілі.
Охоронець вирячився на мою руку.
— І що мені з цим робити? — спитав він. — Спожити, як амброзію?
— А тут я не певен, — відповів Коул. — Брате, а ти що думаєш?
— Теж не знаю напевно, — сказав Бентам. — У давніх текстах про це не було жодної згадки.
Коул задумливо пошкріб підборіддя.
— Я думаю… так, я думаю, це треба вживати, як амброзію. — Зненацька набувши певності, він кивнув. — Так, ось у чому ключ. Точнісінько як амбро.
— Впевнені? — спитав охоронець.
— Абсолютно. На сто один відсоток, — кивнув Коул. — Та не нервуйся ти так. Ти ж в історію увійдеш. Як першопрохідець!
Вартовий зустрівся зі мною поглядом.
— Без фокусів, — попередив він.
— Без фокусів, — пообіцяв я.
І відкоркував глечик. З шийки засяяло синє світло. Охоронець накрив долонею мою руку, підняв її з глечиком над своєю головою і відхилив обличчя назад.
Вдихнув повітря — глибоко, з трепетом.
— Пан або пропав, — сказав він і перехилив мою руку.
В’язкою цівкою з глечика полилася рідина. Тієї ж миті, як вона потрапила йому в очі, його рука мертвою хваткою стисла мою, і я навіть злякався, що він мені пальці переламає. Вивільнив руку й відскочив назад, а глечик упав на землю й розбився.
