— Мабуть, це краще, ніж взагалі більш ніколи не розмовляти.
— Погоджуюсь, — кивнула вона. — Навряд чи я б це витримала.
Я підсунувся поближче до неї й обійняв за талію. Подумав, що вона відсторониться, але цього не сталося. А за хвилю її голова опустилася на моє плече.
Так ми сиділи ще довго.
Коли ми з Еммою нарешті вийшли з гардеробної, майже всі вже спали. Камін у бібліотеці догорів до жарин, на тарелях, що були повні їжі, лишалися тепер тільки недоїдки, а під високою стелею зали розлягалася луна від хропіння й бурмотінь. Діти й імбрини полягали на диванах та скрутилися на килимі, хоч нагорі було багато зручних спалень. Мало не втративши одне одного, вони тепер не хотіли розставатись ані на мить, навіть на ніч.
Я піду вранці. Тепер, коли я знав, що має статися між нами з Еммою, зволікати означало тільки зайвий раз мучити себе та її. Але тієї миті нам потрібно було поспати. Скільки вже часу минуло, відколи ми востаннє заплющували очі на довше, ніж на хвилину-дві? Такого страшного виснаження я ще в житті не відчував.
Ми поклали в кутку декілька подушок і заснули, тримаючи одне одного в обіймах. То була наша остання ніч разом, і я тримав її міцно, зімкнувши руки в замок, так, неначе міцніше стискаючи, я міг закарбувати її у своїй чуттєвій пам’яті. Яка вона була на дотик, як пахла. Звук її дихання, коли воно вповільнюється й вирівнюється. Але сон мене зборов, каменем потягнув на своє дно. Я наче щойно заплющив очі, та раптом уже мружився від яскравого жовтого світла, що лилося з високих вікон.
Усі вже попрокидалися й безцільно блукали залою, перемовляючись пошепки, щоб нас не розбудити. Ми поспіхом розімкнули обійми, соромлячись без прикриття темряви. Та перш ніж ми встигли прийти до тями й зібратися, в залу стрімкою ходою увійшла пані Сапсан з кавником у руках, а за нею плентався Нім із тацею кухликів.
— Усім доброго ранку! Сподіваюся, всі добре відпочили, бо в нас багато…
Побачивши нас, пані Сапсан урвалася на півслові, і її брови поповзли догори.
Емма затулила обличчя долонями.
— Ой, ні.
Втома, виснаження й емоції минулого вечора далися взнаки, і я навіть не подумав про те, що спати в одному ліжку з Еммою (навіть якщо ми тільки спали, не більше) — це образа для вікторіанських почуттів пані Сапсан.
— Пане Портман, на кілька слів. — Пані Сапсан поставила кавник на столик і поманила мене пальцем.
Здається, мені зараз дадуть прочуханки. Я підвівся, розрівняв пом’ятий одяг. Густа червона фарба потроху заливала мені щоки. Мені анітрохи не було соромно, але невеличке зніяковіння відчувалося.
— Побажай мені удачі, — пошепки попросив я Емму.
— Ні в чому не зізнавайся, — прошепотіла вона у відповідь.
Перетинаючи кімнату, я чув здавлені смішки, а хтось навіть виспівував: «Джейкоб і Емма на дереві сиділи… і-м-б-р-и-н-а!»
— Ой, Єноху, коли ти вже подорослішаєш? — риторично спитала Бронвін. — Тобі просто ревнощі спокою не дають.
Слідом за пані Сапсан я вийшов у коридор.
— Нічого не було, — сказав я, — це щоб ви знали.
— Запевняю вас, мені це нецікаво, — відповіла вона. — Сьогодні ви нас покинете, адже так?
— А звідки ви знаєте?
— Нехай я, власне кажучи, підстаркувата жінка, але моя кебета ще досі при мені. Я знаю, що ви розриваєтеся між батьками та нами, між старою домівкою та новою… чи тим, що від неї лишилося. Ви хочете досягти рівноваги, не стаючи на жодну сторону й не завдаючи болю тим, кого любите. Але це нелегко. І навіть неможливо. Я правильно розумію проблему?
— Ну… так. В принципі так.
— І на чому ви зупинилися з панною Блум?
— Ми друзі, — це слово далося мені нелегко.
— І через це ви нещасні.
— Ну, так. Але я розумію… здається.
Вона скептично нахилила голову.
— Справді?
— Вона захищає себе.
— І вас, — додала пані Сапсан.
— Оцього я не доганяю.
— Джейкобе, ти ще дуже молодий. Є багато таких речей, яких ти, скоріше за все, не «доганятимеш».
— Не розумію, до чого тут мій вік.
— Та до всього! — раптом вона розсміялася, коротким і різким сміхом. Та коли побачила, що я справді не розумію, трохи пом’якшилася. — Панна Блум народилася десь на зламі минулого століття. Її серце старе й надійне. Може, ти боїшся, що невдовзі вона тебе кимось замінить… що якийсь Ромео з дивних заморочить їй голову. Але я не вважаю, що це ймовірно. Вона вибрала тебе. Я ще ні з ким не бачила її такою щасливою. Навіть із Ейбом.
— Правда? — я відчув, як у грудях розгоряється тепло.
— Правда. Але, як ми вже встановили, ти молодий. Тобі лише шістнадцять, уперше шістнадцять. Твоє серце лише прокидається, і панна Блум — твоє перше кохання. Чи не так?
Я сором’язливо кивнув. Але так, безсумнівно. Це всім було помітно.
— Ти можеш закохатися знову, і не раз, — сказала пані Сапсан. — Молоде серце, як і молодий мозок, не вміє довго зосереджуватися на чомусь одному.
— Не можу. Я не такий.
Я розумів, що таке може сказати будь-який імпульсивний підліток, але тієї миті я був такий упевнений у своєму коханні до Емми, як дотепер не був упевнений ні в чому.
Пані Сапсан повільно кивнула.
