— Я любила його, як сина, — відповіла пані Сапсан. — Так, як люблю тепер Джейкоба.
— Вони в нас трохи погостюють, — сказав я. — Можна?
Татові очі стали круглими, і він сахнувся.
— Це… ну… краще спитай у мами…
Вона зіщулилася на пасажирському сидінні, затуляючи долонями очі.
— Мам? — покликав я.
— Ідіть геть, — відповіла вона. — Просто йдіть геть. Усі!
Пані Сапсан нахилилася до неї.
— Пані Портман, подивіться на мене, будь ласка.
Мама визирнула крізь розчепірені пальці.
— Насправді вас тут нема. Я забагато вина за вечерею випила, от і все.
— Запевняю вас, ми справжні, з плоті й крові. Може, зараз вам і важко в це повірити, але зрештою ми подружимося.
Мама відвернулася.
— Френку, пошукай іншу хвилю. Мені не подобається ця передача.
— Добре, люба, — мовив тато. — Синку, я думаю, краще буде, е-е… е-е… — а тоді він заплющив очі й підняв скло.
— А як ви думаєте, в них не поїде дах? — спитав я у пані Сапсан.
— Вони прийдуть до тями й звикнуть, — відповіла вона. — Просто деяким потрібно трохи більше часу, ніж іншим.
Усі разом ми пішли до мого будинку. Сходив ясний місяць, вітер ворушив пальми, у спекотній нічній темряві співали цикади. Бронвін штовхала заглухлу машину (досі з моїми батьками в салоні) слідом за нами. Я йшов, тримаючи за руку Емму, і від думок про все, що сталося, досі йшла обертом голова.
— Але одного я зрозуміти не можу, — сказав я. — Як ви сюди потрапили? І так швидко?
Я спробував уявити, як дівчинка з ротом на потилиці й хлопчик з роєм бджіл, що кружляють навколо його голови, проходять митний контроль в аеропорту. А Мілард: вони його потайки на літак провели? І де вони взагалі паспорти роздобули?
— Нам пощастило, — відказала Емма. — Одна з Бентамових кімнат вела в контур за сто миль звідси.
— Там якесь огидне болото, — додала пані Сапсан. — Крокодили й грязюки по коліно. Гадки не маю, що мій брат хотів там знайти. Зате звідти я змогла влаштувати нам вихід у теперішнє, а вже після цього залишалося зовсім трохи — сісти на два автобуси й пройти пішки три та половину милі. Уся ця подорож забрала в нас менше доби. Думаю, не варто й згадувати про те, що ми втомилися й нас мучить спрага.
Ми підійшли до парадного ґанку. Пані Сапсан вичікувально подивилася на мене.
— Точно! Здається, в холодильнику є напої…
Я навпомацки вставив у двері ключ і відімкнув їх.
— Гостинність, пане Портман, де ваша гостинність? — і пані Сапсан першою зайшла в будинок, здіймаючи за собою легенький вітерець. — Діти, залишаємо взуття надворі, ми вже не в Диявольському Акрі!
Я стояв і тримав відчиненими двері, поки всі, не знімаючи забрьоханого взуття, тупали всередину.
— Так, це нам чудово підійде! — почув я вердикт пані Сапсан. — Де тут кухня?
— А що мені робити з машиною? — спитала Бронвін, усе ще тримаючи «універсал» за задній бампер. — І, е-е… з нормальними?
— Можеш завезти їх у гараж? — попросив я. — І хвилину-дві за ними приглянути?
Бронвін подивилася спершу на Емму, потім перевела погляд на мене.
— Само собою.
Я знайшов пульт керування гаражними дверима й натиснув на кнопку. Бронвін закотила машину разом з моїми приголомшеними батьками всередину, і ми з Еммою лишилися самі на ґанку.
— А точно все нормально буде, якщо ми залишимося? — нерішуче спитала Емма.
— Я поки не знаю, що батьки скажуть, — сказав я. — Але, здається, пані Сапсан думає, що вони не заперечуватимуть.
— Я мала на увазі, чи для тебе нормально. Ми закінчили на такій ноті…
— Ти жартуєш чи що? Я такий щасливий, що ти тут, аж говорити не можу.
— Добре. Ти всміхаєшся, тому я тобі повірю.
Всміхаюся? Та я шкірився, як дурень.
Емма зробила крок назустріч. Я обійняв її, пригорнув до себе. Так ми й стояли; я міцно притулився щокою до її лоба.
— Я не хотіла тебе втрачати, — прошепотіла вона. — Але іншого способу не бачила. Здавалося, що краще миттєво розійтися, ніж втрачати тебе повільно.
— Не треба пояснювати. Я все розумію.
— Але тепер, може, й не доведеться. Бути просто друзями. Якщо не хочеш.
— А може, й навпаки — це вдала думка, — сказав я. — Якийсь час ними побути.
— О, — одразу ж розчаровано видихнула вона. — Ну так…
— Ні, я маю на увазі… — я ніжно відхилився й глянув на неї. — Тепер, коли в нас є час, можемо не поспішати. Я запрошу тебе в кіно… ходитимемо на прогулянки… ну, як усі нормальні люди роблять.
Емма стенула плечима.
— Я не дуже багато знаю про те, як роблять нормальні люди.
— Це не складно, — сказав я. — Ти навчила мене бути особливим. Може, тепер я зможу навчити тебе бути звичайною. Ну, рівно настільки, наскільки сам таким умію бути.
Вона ненадовго замовкла. А тоді розсміялася.
— Так, Джейкобе. Я думаю, це чудово. — Вона взяла мене за руку, нахилилася ближче, поцілувала в щоку. — Тепер ми маємо час.
Я стояв поряд з нею у вечірній тиші, дихав в унісон, і раптом стало до болю очевидно одне: прекрасніших трьох слів, ніж ці три, в нашій мові не знайти.
Ми маємо час.
