— Ходімо нагору. — Я підштовхнув Емму в бік зупиненого ескалатора. — Знайдемо безпечний куточок і вже там сплануємо наступний хід. А ти трохи відпочинеш і наберешся сил.
— І мови не може бути! — категорично заявила вона. — Ми наших не покинемо. Про моє самопочуття не думай.
— Ми й не кидаємо. Але треба бути реалістами. Ми поранені, беззахисні, а наші тепер за багато миль звідси, вони виїхали з підземки і вже на півдорозі до якогось іншого місця. Як ми взагалі їх шукати збираємося?
— Так само, як я знайшов вас, — втрутився Едисон. — Нюхом. Бачте, яка штука. Усі дивні мають цілковито неповторний запах, але його можуть відчути лише такі висококласні пси, як оце я. А ви, як виявилося, дуже духмяна групка дивних. Думаю, частково це пояснюється страхом. Ну й не купалися давно…
— Тоді ми йдемо за ними, — вирішила Емма.
І потягла мене до рейок (де й ті сили взялися). Я опирався, тягнучи її за руку до себе.
— Ні, ні… поїзди не їздитимуть ще довго, а якщо ми підемо пішки…
— Мені начхати на небезпеку. Я їх не покину.
— Це не просто небезпечно, це безглуздо. Еммо, їх уже нема, вони далеко.
Вона прийняла свою руку й подибала до колії. Перечепилася, ледь не впала.
— Скажи щось, — самими губами попросив я Едисона, і він вибіг уперед, щоб перегородити їй шлях.
— Боюся, що він має рацію. Якщо ми вирушимо пішки, запах наших друзів вивітриться швидше, ніж ми встигнемо їх знайти. Навіть у моїх надзвичайних здібностей є межа.
Емма зазирнула в тунель, перевела погляд на мене. Уся мука й душевна боротьба відбивалися тієї миті на її обличчі. Я простягнув руку.
— Прошу тебе, ходімо. Це не означатиме, що ми здалися.
— Ну гаразд, — з важким серцем промовила вона. — Гаразд.
Та не встигли ми рушити в бік ескалатора, як з темряви біля рейок до нас озвався чийсь голос.
— Сюди!
Голос був ледь чутний, проте знайомий, з російським акцентом. Складаний чоловік. Я придивився до темряви й зміг розгледіти зім’яті обриси його тіла біля колії. Одна рука була піднята. У нього під час шарпанини влучила куля, і я думав, що витвори запхали його в поїзд разом з рештою наших. Але ось він був, лежав і махав нам рукою.
— Сєрґєй! — вигукнула Емма.
— Ти його знаєш? — підозріливо примружився Едисон.
— Він жив у притулку пані Королик для дивних біженців, — пояснив я. У вухах поколювало від виття далеких сирен, що відлунням проникали з поверхні на станцію метро. До нас наближалися неприємності — можливо, замасковані під допомогу. І мені стало страшно, що наш єдиний шанс непомітно зникнути от-от щезне сам. Але й просто покинути складаного чоловіка ми не могли.
Уникаючи найвищих скляних рифів, Едисон поквапився до нього. Емма дозволила мені взяти себе під руку, й ми почовгали слідом за ним. Сєрґєй лежав на боці, весь засипаний уламками скла, і спливав кров’ю. Куля поцілила йому в якийсь життєво важливий орган. Його окуляри в дротяній оправі тріснули, і він усе намагався прилаштувати їх на носі, щоб краще мене роздивитися.
— Чудо, чудо, — прохрипів він голосом безбарвним, як удруге заварений чай. — Я чув, ти говорити монстерським язиком. Чудо.
— Та ні. — Я став навколішки біля нього. — Уже не можу говорити, не виходить.
— Якщо дар усередині, то навіки.
Донизу ескалатором полинуло відлуння кроків і голосів. Я розкидав скло, щоб просунути під складаного руки.
— Ми заберемо тебе з собою, — сказав я.
— Облиште, — прохрипів він. — Мене скоро не стане…
Не слухаючи його, я ковзнув руками попід його тіло й підняв. Завдовжки він був із драбину, проте легкий, мов пір’їнка, і я тримав його на руках, ніби велике немовля. Його ніжки-патички звісилися через мій лікоть, а голова безсило поникла на плече.
Останніми кількома сходинками ескалатора прогупотіли дві фігури й зупинилися внизу, в ореолі сірого денного світла. Вони вдивлялися в нову для них темряву. Емма показала на підлогу, й ми беззвучно опустилися на коліна, сподіваючись, що нас не помітять, сподіваючись, що це всього-на-всього цивільні бігли, щоб встигнути на поїзд. Та потім я почув потріскування рації, і кожен засвітив по ліхтарику. Під їхніми променями засяяли яскраві сигнальні жилети.
То могли бути еменесники. Чи витвори, під них замасковані. Я не мав певності — аж поки вони синхронно не зняли своїх опуклих і щільних сонячних окулярів.
Ну аякже.
Щойно в нас наполовину поменшало варіантів. Тепер лишалися тільки рейки, тільки тунелі. У такому скаліченому стані нам нізащо від них не втекти. Але врятуватися все ще можна було, якби вони нас не помітили. А поки що ми лишалися в тіні, бо на зруйнованій станції панував хаос. Промені їхніх ліхтариків борюкалися на підлозі. Ми з Еммою позадкували до колії. Якби ж тільки прослизнути в тунель непоміченими… Але Едисон, хай йому грець, не рухався.
— Ідемо, — просичав я.
— Це водії «швидкої», а цьому чоловіку потрібна поміч, — занадто голосно промовив він, і тієї ж миті промені ліхтариків затанцювали по підлозі й кинулися до нас.
— Ані руш! — прогримів один з чоловіків, розщібаючи кобуру й витягаючи з неї пістолет, поки інший намацував рацію.
