Емма теж нічим не могла зарадити; якби вона припалила язик, що стискав її талію, порожняк би її впустив у прірву.
— Джейкобе, говори з ним! — заволала вона. — Примусь його зупинитися!
Я вигнувся, щоб роздивитися вузькі віконця, крізь які пролізли язики. Його зуби вгризалися в кам’яну поперечину. Витрішкувато дивилися голодні чорні очі. Ми висіли, наче фрукти на товстих чорних стеблах, а внизу роззявила пащу прірва.
Я спробував заговорити його мовою.
— ОПУСТИ НАС! — закричав… але слова вийшли нашими.
— Ще раз! — дзявкнув Едисон.
Я заплющив очі й уявив, як порожняк виконує мій наказ. А потім спробував знову.
— Постав нас на міст!
Знову по-нашому. Це був не той порожняк, з яким я познайомився, з яким годинами базікав, поки він був знерухомілий, вмерзлий у кригу. Мій зв’язок з цим новим, незнайомцем, був дуже слабким і ненадійним. Порожняк неначе відчув, що я намацую ключ до його мозку, бо зненацька підсмикнув нас догори, наче розкручуючи, щоб жбурнути у прірву. Я мусив з ним зв’язатися, хоч якось, негайно, бо…
— СТОП! — заволав я, зриваючи голос… і цього разу назовні вирвалося утробне дряпання порожнячої.
Ми сіпнулися й зависли в повітрі. Декілька секунд просто висіли, погойдуючись, наче простирадла на легенькому вітерці. Мої слова мали ефект, проте недостатній. Я лише спантеличив чудовисько.
— Не можу дихати, — прохрипіла Емма. Язик стискав її занадто міцно, і обличчя в неї побагровіло.
— Постав нас на міст, — наказав я — знову порожнячою! — і слова пазурами дряпали мені горло, коли я їх промовляв. Кожен вибух порожнячої звучав так, наче я викашлював скобки для степлера.
Порожняк щось невпевнено прохрипів. На мить відчувши оптимізм, я подумав, що він справді мене послухається, виконає наказ. Та враз він струсонув мною вгору-вниз, швидко й сильно, наче рушник витрушував.
Перед очима все попливло й ненадовго стало чорним. Коли я прийшов до тями, то мій язик занімів, а в роті відчувався присмак крові.
— Скажи йому, хай нас поставить! — кричав мені Едисон. Але говорити я майже не міг.
— А намааюшя, — пробелькотів я. Закашлявся і сплюнув кров’ю. — Поав аш а еую, — ламаною англійською сказав я. — Поав аш…
Я зупинився, переорієнтував свій мозок. Набрав повні легені повітря.
— Постав нас на міст, — шорсткою порожнячою наказав монстру я.
Повторив ще тричі, в надії, що ці слова дійдуть до якоїсь заглибини в рептилячому мозку тварюки.
— Постав нас на міст. Постав нас на міст. Постав нас на…
Зненацька порожняк закричав — гучно й до болю в зубах страшно. Він підтягнув мене до отворів у мості, своїй в’язниці, й гаркнув знову, обляпуючи мені обличчя чорною слиною. А потім він підняв нас усіх трьох догори й пожбурив назад, туди, звідки ми прийшли.
Наш політ перевертом у повітрі, здавалося, тривав цілу вічність. Я не сумнівався, що ми падаємо назустріч своєму фатуму. А тоді моє плече зустрілося з твердим каменем моста, і ми покотилися, ковзаючи, його схилом донизу.
На диво, але ми були живі. Побиті, однак притомні, і всі наші кінцівки були на своїх місцях. Ми скотилися донизу гладеньким мармуровим мостом, налетіли на купу голів унизу, розкидали їх і, нарешті, спинилися. Тепер вони оточували нас звідусіль та в’їдливо глузували, поки ми обтрушувалися й приходили до тями.
— І знову здрастуйте! — вигукнула найближча до мене макітра. — Нас дуже потішили ваші крики жаху. У вас такі потужні легені!
— Чому ви нам не сказали, що в проклятущому мості підстерігає порожняк? — Я, погойдуючись, спробував сісти рівно. У всьому тілі палахкотів біль: пекли подряпані руки, обдерті коліна, боліло плече, яке я, швидше за все, вивихнув.
— А хіба це цікаво? Набагато краще, коли це сюрприз.
— Здається, Лоскотун вас полюбив, — докинула інша голова. — Попередньому відвідувачу він ноги відгриз.
— Це ще що, — сказала голова з блискучою сережкою-кільцем у вусі, як у пірата. — Якось я бачив, як він обв’язав одного дивного мотузкою, на п’ять хвилин опустив його в річку, потім підняв і з’їв.
— Дивний аль-денте[6], — з повагою промовила третя голова. — Наш Лоскотунчик — гурман.
Ще не зовсім готовий зіп’ястися на ноги, я проповз кілька футів, які відділяли мене від Емми та Едисона. Вона сиділа, потираючи голову, а пес обережно переносив вагу тіла на ушкоджену лапу.
— Ну як ви? — спитав я.
— Я добряче забилася головою, — відповіла Емма й здригнулася, коли я відгорнув їй волосся, щоб подивитися, звідки тече цівка крові.
Едисон підняв догори лапу, що безсило висіла.
— Боюся, вона поламана. Я так розумію, ти не міг попрохати ту звірюку поставити нас обережненько.
— Дуже смішно, — скривився я. — А так, якщо подумати, чому я просто не наказав йому повбивати всіх витворів і визволити наших друзів?
— Та, власне, я теж про це думала, — мовила Емма.
— Я жартую.
— А я — ні, — сказала вона. Я промокнув її рану манжетою сорочки, і Емма різко втягнула повітря крізь зуби та відштовхнула мою руку. — Що там сталося?
— Я думаю, порожняк мене зрозумів, але мені не вдалося змусити його підкоритися. З цим порожняком у мене немає такого зв’язку, який я маю, тобто мав, з іншим.
