— Нам треба відчинити інші двері, інші кімнати, — сказав Бентам, — але для цього мені потрібна адекватна заміна для тієї частини, яку вкрав Джек, — динамо-машини з самісінького серця Панконтуркону. І дещо може спрацювати, я давно підозрював. Однак це дуже могутня, дуже небезпечна деталь. Вона є в наявності тут, у Диявольському Акрі, але роздобути її було для мене неможливо. Дотепер.
Він повернувся обличчям до мене.
— Хлопчику мій, мені потрібно, щоб ти привів до мене порожняка.
Авжеж, я погодився. Тієї миті я б на яке завгодно прохання повівся, якби вирішив, що це допоможе звільнити наших друзів. І тільки після того, як у мене вихопилась ця обіцянка й Бентам узяв мене за руки й потиснув їх, я зрозумів, що поняття не маю, де того порожняка дістати. Ними точно аж кишіло у фортеці витворів, але ми вже з’ясували, що пробратися туди не можна ніяк. А тоді з тіней, що громадилися в кутках кімнати, виступив Шарон і повідомив нам одну добру новину.
— Пам’ятаєш свого друзяку, якого причавило мостом? — спитав він. — Він, як виявилося, не зовсім помер. Кілька годин тому вони його виловили зі Смердючки.
— Хто «вони»? — не зрозумів я.
— Пірати. Закували в кайдани й посадили в клітку при кінці Гнійної вулиці. Він там, я чув, неабиякий переляк спричиняє.
— Отже, так і зробимо. — Емму охопило радісне збудження. — Викрадемо порожняка, приведемо його сюди, перезапустимо машину пана Бентама, відчинимо двері, які ведуть у фортецю витворів, і заберемо звідти своїх друзів.
— Раз-два й готово! — хрипко розсміявся Шарон. — Окрім того останнього моменту.
— І першого, — сказав я.
Емма підійшла до мене поближче.
— Пробач, золотце. Я пообіцяла твої послуги, не спитавши тебе самого. Як думаєш, упораєшся з тим порожняком?
Я зовсім не був у цьому впевнений. Так, справді, на річці Смердючці я примусив його виконати кілька видовищних трюків, але скомандувати йому, як цуценяті, йти поряд і довести аж до будинку Бентама вимагало занадто великих зусиль як на мої рудиментарні вміння приборкувати порожняків. А після останньої зустрічі, що обернулася катастрофою, моя впевненість у собі взагалі впала до рекордно низької позначки. Але все впиралося в те, чи зможу я впоратися з монстром.
— Звісно, зможу, — після дуже довгої паузи відповів я. — Коли нам іти?
Бентам заплескав у долоні.
— От молодець! Так тримати!
Еммин уважний погляд затримався на моєму обличчі. Вона бачила, що я прикидаюся.
— Можете йти, коли будеш готовий, — відказав Бентам. — Шарон буде вашим провідником.
— Краще не зволікати, — озвався Шарон. — Коли місцеві вдосталь набавляться з тим порожняком, я думаю, вони його вб’ють.
Емма підняла чотирма пальцями перед своєї пишної сукні.
— У такому разі я вважаю, що нам слід переодягтися.
— Звичайно, — кивнув Бентам і відправив Німа пошукати для нас одяг, що більше пасував би до нашого завдання. Той повернувся за хвилину, несучи черевики на товстих підошвах і сучасні робочі штани та куртки: чорні, водонепроникні, з матеріалу, що трохи розтягувався.
Ми розійшлися по окремих кімнатах перевдягатись, а потім зустрілися в коридорі. Тепер ми з Еммою були вбрані для пригод. Грубий і безформний, цей одяг надавав Еммі трохи чоловічого вигляду (хоча на її красі це не позначилося ніяк), але вона не нарікала. Просто зав’язала ззаду волосся, зробила стійку «струнко» й відсалютувала мені.
— Сержант Блум виконувати ваші накази готова.
— Який гарнюсінький солдатик, ще такого не бачив, — жахливо розтягуючи слова, як актор Джон Вейн, сказав я.
Між ступенем моєї знервованості й кількістю тупих жартів, якими я сипав, існувала пряма залежність. А тієї миті мене ледь не трусило; шлунок перетворився на несправний кран, з якого просто на нутрощі скрапувала кислота.
— Ти впевнена, що ми зможемо? — спитав я.
— Так.
— Ти хоч коли-небудь у чому-небудь сумніваєшся?
Емма тільки головою похитала.
— Сумнів — це гострий шпичак у надувному рятувальному човні життя.
Вона підійшла до мене впритул, і ми обійнялися. Я відчував, що вона легенько тремтить. Вона теж не була куленепробивною. І тоді зрозумів, що моя непевна віра в себе почала робити підкоп під її власну віру в мене.
А Еммина впевненість у собі була тим цементом, який тримав усе докупи. То був наш надувний рятувальний човен.
Її віру в мене я звик вважати дещо нерозважливою. Здавалося, вона гадала, що я можу клацнути пальцями й змусити порожняка танцювати під свою дудку. Що якась внутрішня слабкість блокує мої здібності. І, хоч як мене часом це обурювало, десь глибоко в душі я розумів, що вона, може, й права. Єдиним способом з’ясувати це раз і назавжди було підійти до наступного порожняка з непохитною вірою, що я здатен його приборкати.
— Якби ж я міг бачити себе таким, яким бачиш мене ти, — прошепотів я.
Вона обійняла мене ще міцніше, і я твердо постановив, що мушу спробувати.
У коридор вийшли Шарон і Бентам.
— Готові? — спитав Шарон.
Ми відпустили одне одного з обіймів.
— Готові, — кивнув я.
Бентам потиснув руки, спершу мені, потім Еммі.
— Я такий щасливий, що ви тут, — сказав він. — Гадаю, це доказ того, що зірки нарешті зійшлися на нашу користь.
